Він — лауреат Шевченківської премії та заслужений діяч мистецтв України. Проте багато років був народним депутатом (п’ять каденцій!) і досі очолює товариство “Просвіта”. А цього тижня у Павла Мовчана був ювілей — 85 років!
— Павле Михайловичу, які емоції у вас викликає ця дата?
— Ви знаєте, до нинішньої війни я особливо не відчував свого віку, а тепер відчуваю. Крім того, загострились давні страхи й непевності. Я ж народився перед Другою світовою і з дитинства бачив смерть. Уперше — коли помер мій дядько Тихон. Досі перед очима стоїть картинка: його омивають перед тим, як вирушить у кращі світи, а з руки, в якій він затиснув рідну землю, витікає чорний струмочок... Ті дитячі травми стали певним оптичним заломом мого власного світу в якусь трагічність, розумієте? І ось нова війна й чергові травми вже старої людини. (Зітхає).
— Біля вашого будинку були “прильоти” чи Бог милував?
— Я живу за містом. І недалеко від мого будинку були “прильоти”. Я чув ті вибухи. В нашій оселі навіть попадали картини. А сьогодні вночі Київщину вкотре атакували... У мене з пам’яті знову зринають дитячі спогади, коли над селом з шаленим звуком летіли пульсуючі вогні, а потім десь вибухали. Мої очі назавжди це зафіксували... Нині на повітряні тривоги я вже не реагую. Нервова система просто мене щадить.
— А як ви продовжили б речення: ніколи не прощу Росії..?
— Її ненависті, її невдячності, її жорстокості, її дикості, її темноти, її сатанинства. Останнє — головне. Адже наші вороги — ніякі не носії християнської віри. І по-їхньому, по-сатанинському, ніколи не було й не буде. Однозначно.
— Попри все, натхнення іноді заглядає до вашої оселі?
— Так, заглядає... Що таке натхнення? Це твій емоційний стан. Ти повинен налаштувати душу на відповідний лад і почути “музику сфер”. Тобто підключитися до великого енергетичного поля. Оце і є воно — натхнення. Причому не має значення — чи ти малюєш, чи ти твориш образ, чи ти орудуєш пером... Однак самозаглиблення можливе лише під час усамітнення. Раніше, перебуваючи в соціумі, його треба було спеціально шукати. Тепер же самі обставини мені допомагають.
— Загалом ви були депутатом Верховної Ради 22 роки. Не шкодуєте за тим часом, якого, мабуть, завжди бракувало на творчість?
— З одного боку, дійсно шкодую, бо маю чимало написаного, але досі не опублікованого. Я просто писав і складав у скриню — на потім. Нині ж, відверто скажу: у мене немає ні бажання, ні потреби самостверджуватись чи задовольняти своє “его”. У моєму віці того всього вже не повинно бути. Тому й немає... Якщо хтось зацікавиться колись тим, що я написав, будь ласка. Я ж до тієї скрині навіть не заглядаю, використовуючи її як підставку. (Усміхається).
— Наприкінці року у вашої дружини — поетеси Любові Голоти — також ювілей. Вона молодша, здається, на десять років. Ця різниця давалася коли-небудь взнаки?
— Ні. Це ніколи не відчувалося. Тим більше нині, коли позаду стільки років спільного життя. Ми чудово розуміємо одне одного... Єдине, що гнітить і мене, і дружину: уже три роки не бачимося з онуками. Щоправда, по телефону спілкуємося щодня... З іншого боку, тішуся, що вони не стикаються з нашими реаліями. Адже, скажімо, правнуки моєї сестри — дві дівчинки — нікуди не поїхали. Вони живуть у Василькові під Києвом, недалеко від аеродрому, який, як відомо, бомбили, і вони це чули. Потім у дітей був нервовий зрив.
— Якби ви зустріли себе 20-літнього, що, можливо, порадили б?
— У мене в житті було дуже багато критичних періодів. Я був безробітним, працював у експедиції, не мав що їсти і т. д. Але мене ніколи не полишало Слово. Воно й сьогодні зі мною. Це — головне. А все решта... Змінюються погляди, внутрішні стани, розуміння, хто ти в цьому світі, й т. д. Іноді мені здається, що йдеться про різних людей... Проте дякую Всевишньому, що уберіг багато від чого.
Десятки разів мені пропонували очолити різні відомства — починаючи від Міністерства культури. Проте, попри пропозиції від можновладців — скажімо, від Леоніда Кравчука, який вручав мені Шевченківську премію, я відмовлявся. Це просто не моє... Чи за багато речей тепер картаю себе? Ні, я не займаюсь саморуйнуванням. Нас усіх і так сьогодні намагаються всіляко знищити. Тому це було би схоже на самогубство.
— I наостанок, скажіть, ви — оптиміст?
— Звичайно. Якби не було оптимізму, якби не було віри, тоді це — марнота марнот. Так же ж сказано в Еклезіаста? Тому надія мене не полишає. Навіть у 85 років!
