У перший же день після вторгнення росії Сергій Ребров ініціював створення Фонду підтримки української армії, об’єднавши навколо себе сотні гравців, які фінансово допомогли ЗСУ. Нещодавно ж 47-річний Ребров став одним із перших представників еліти українського футболу, який публічно оголосив, що переходить з російської мови на державну не лише у своїх інтерв’ю, але й у колі сім’ї... Нам вдалося поспілкуватися з легендарним спортсменом.
На момент інтерв’ю Сергій Ребров перебував в Об’єднаних Арабських Еміратах, де тренує місцевий клуб “Аль-Айн”.
— Сергію як тренер ви вже маєте звання чемпіона України та Угорщини, а недавно зі своїм клубом вибороли Кубок ОАЕ, потім ще й достроково стали чемпіоном країни. Як вам це вдалося?
— Здобутки в Об’єднаних Арабських Еміратах особливі, бо досягнув цих успіхів під час війни України проти росії. Після 24 лютого неможливо думати про футбол чи про тренерську роботу. Мої думки постійно з українським народом. Уже на другий день війни відверто сказав керівникам клубу “Аль-Айн” та футболістам, що не можу працювати на повну потугу, бо постійно думаю про людей, які гинуть на рідній землі. I я вдячний спортсменам, що вони поставилися до цього з розумінням... Фактично гравці компенсували мої недопрацювання своїм бажанням перемагати. Вони відчували мій морально-психологічний стан, і це підштовхнуло до тріумфів.
— Недавно ви зробили резонансну заяву, що переходите на українську мову спілкування навіть у сім’ї. Хто був ініціатором — ви чи ваша дружина?
— Ця ідея виникла давно. Ще коли ми проживали у Києві, то розмірковували над тим, щоб перейти на українську мову. Чудово розумів, що саме росія провадила насильницьку політику, аби українці були російськомовними...
Сьогодні, коли росія знищує мій народ, мені дуже неприємно розмовляти мовою країни-агресорки. Тож я вирішив, що ми принципово переходимо на українську. Нині моя дружина є, так би мовити, наставницею, оскільки вона краще знає рідну мову, бо зростала в україномовній сім’ї.
А от з дітьми трохи проблемно, бо в Дубаї, де мешкаємо, немає україномовних шкіл. Ми у пошуках репетиторів, впевнені, що знайдемо їх. Моя думка тверда: українець повинен спілкуватися своєю мовою, а не чужою.
— Ви були ініціатором створення Фонду підтримки української армії. Яку суму наші футболісти переказали ЗСУ?
— Це більш ніж один мільйон євро. Для мене важливо, що на мою пропозицію відгукнулися футболісти, які навіть були запеклими суперниками на полі. Війна об’єднала всіх. Навіть уродженець Бразилії Жуніор Мораес переказав солідну суму українській армії. Важливо, що спортсмени продовжують робити фінансові внески, усвідомлюючи, що війна з росією ще не закінчилася. Водночас усі, зокрема і я, впевнені: ми переможемо.
— Що саме дає вам підстави робити такий оптимістичний прогноз?
— Україна переможе, бо, на відміну від російських окупантів, наша нація готова на подвиги. I це не красиві слова, а реальність. Це підтверджують вчинки багатьох героїв. Ну а подвиги бійців на “Азовсталі” — це щось фантастичне. Вони не просто боролися за свободу України, але й надихали інших. Також я у захваті від нашого президента, який також б’ється за Україну і об’єднав навколо себе націю. В окупантів усе інакше. Вони не готові віддавати життя за країну, а вміють лише чинити звірства.
Україна переможе, бо, на відміну від російських окупантів, наша нація готова на подвиги.
— У 2008-му та 2009 році ви виступали за казанський “Рубін”. Які маєте взаємини з росіянами, з якими свого часу разом працювали?
— Я розділяю росіян на тих, хто лишився у своїй країні, і на тих, хто принципово покинув росію через напад на Україну. Iз другою когортою з приємністю спілкуюся, у нас немає жодних непорозумінь, бо вони визнають, що їхня держава — агресорка. А з першою когортою я просто спалив мости. Навіть не хочу з ними спілкуватися. Якщо хтось із росії зателефонує, то не візьму слухавки.
До речі, мене неодноразово запрошували очолити тамтешні клуби, але після 2014 року моя позиція однозначна — жодних контактів з країною, яка напала на мій народ.
— А який нині маєте зв’язок з окупованою рідною Горлівкою?
— Своїх батьків перевіз до Києва ще в 2014 році. Так сталося, що після того, як місто захопили рашисти, всі мої друзі також його покинули. Звісно, вони — проукраїнські. Моя мама підтримує зв’язок зі своїми приятельками, які залишилися на окупованому Донбасі. Вони стверджують, що життя там значно важче, ніж до того. У Горлівці, до слова, багато проукраїнських людей, але вони просто не мають можливості покинути рідну оселю.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, що змінив (або не змінив) Собор УПЦ МП про "незалежність" від москви