Моя співрозмовниця — серед цьогорічних номінантів шанованої польської премії Angelus. Свого часу престижну статуетку вже отримували Андрухович, Забужко, Винничук... П’ять років тому Наталка Сняданко також висувалась, але тоді нагороду здобув Жадан.
— Для вас номінування на Angelus-2020 стало несподіванкою?
— Я знала, що видавництво висунуло “Фрау Мюллер не налаштована платити більше” на нагороду, але те, що роман потрапить у півфінал, стало сюрпризом, адже журі обирало з понад 130 перекладів. Це — велика честь, і я страшенно вдячна насамперед Богдану Задурі, який переклав книгу та знайшов видавництво. Без його багаторічної самовідданої праці українських книг польською було би значно менше. Дуже сподіваюся, що ця номінація приверне увагу не лише до роману, а й до теми українських заробітчан у Польщі, й розпочнеться дискусія про покращення умов праці та ставлення до цих людей. Їм потрібні соціальні гарантії та багато всього іншого.
— Нині — чергова економічна криза, тож ще більше жінок (і не тільки) намагатиметься виїхати за кордон. Як ви вважаєте, це карма чи якесь прокляття українців — працювати “по світах”?
— Я вважаю появу так званих заробітчан в українській дійсності великим еволюційним стрибком. Адже замість нарікати на долю і чекати милості від держави вони самостійно намагаються вирішувати проблеми й шукати заробітку там, де їхню роботу більше цінують. Це, як на мене, набагато краще, ніж працювати за безцінь і скаржитися на відсутність вибору... То не карма й не прокляття. І цими людьми нам слід пишатися.
Я вважаю появу так званих заробітчан в українській дійсності великим еволюційним стрибком.
— Ваш останній роман присвячений ерцгерцогу Вільгельму, який походив із родини Габсбургів та був великим українським патріотом (навіть воював у лавах Січових стрільців!). Чому, на ваш погляд, про цю унікальну постать в Україні досі не знято художній фільм?
— Якраз це й стало для мене одним із поштовхів написати роман. Дуже дивно, що ця постать настільки недооцінена та забута як у нас, так і в Австрії... Про нього бракує не лише художнього фільму, а й історичних монографій, документальних стрічок, згадок у підручниках історії. Збираючи матеріал для книги, я постійно дивувалася, наскільки мало збереглося інформації про нього.
Правда, за останні роки вийшов австрійсько-український документальний фільм про цю постать, а в Харкові ставлять оперу “Вишиваний”, лібрето до якої написав Сергій Жадан. Мій роман тепер готується до друку в Австрії, а також перекладається польською. Сподіваюся, це нагадає про цю цікаву постать. Ну і дуже мрію, що художній фільм колись таки знімуть.
— За даними Research & Brending Group, регулярно читають книжки менш як 50% українців. Для вас склянка — наполовину повна чи наполовину порожня?
— Якщо все справді так, то це чудова статистика, особливо враховуючи, що у нас майже нічого не робиться державою для популяризації читання. Тема літератури, як і культури загалом, маргінальна у масмедіа, вважається нецікавою загалові. Це призводить до того, що в суспільстві формується висока толерантність до малоосвічених посадовців та публічних осіб.
Не читати, не цікавитися культурою — це нормально, а не соромно. Це вигідно політикам, адже малоосвіченим електоратом набагато легше маніпулювати, що, зрештою, дуже помітно у нашій політиці. Що більше українці читатимуть, то вимогливішими ставатимуть до політиків, яких обирають. Це взаємопов’язані процеси.
— В одному з інтерв’ю ви сказали фразу: “Патріархальність у суспільстві заганяє жінок на другий план”. У якій перспективі ситуація в Україні могла б змінитися?
—...Процес боротьби за рівні права жінок та чоловіків триватиме довго. Це навіть складніше, ніж провести в країні ефективні економічні та політичні реформи, адже тут доводиться боротися з прихованими страхами, психологічними проблемами і закладеними ще у дитинстві стереотипами.
Наразі ми перебуваємо на так званому етапі заперечення, коли про наявність проблеми говорять лише у вузькому колі. Як довго триватиме процес, поки ми пройдемо всі наступні етапи і досягнемо звільнення обох статей від диктату нав’язаних ролей, — залежить лише від нас.
— Наталко, як би ви продовжили речення: “Мені дуже хочеться, щоб українці нарешті...”?
—... стали почуватися гордими і щасливими просто тому, що існують. Ну і тому, що українці, звичайно.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Наталкою Карпою
