Він лауреат багатьох літературних нагород. Від премій імені Франка і Стефаника до відзнаки “Золотий письменник”. Також його добре знають за кордоном, адже Степан Процюк зустрічається з читачами не лише в Україні, але у Фінляндії, Італії, ФРН, Франції, США...
— Знаю, що ви майже чотири роки працювали над романом “Пальці поміж піском”. Уже поставили фінальну крапку чи й далі пишете, шліфуєте, доробляєте?
— Роман, над яким я працював три роки з хвостиком, уже дописано. Ще цьогоріч він має з’явитися у книгарнях. Для читачів скажу, що “Пальці поміж піском” — про п’ятдесяті роки в радянській Україні. У романі є три сюжетні лінії: сталінська доба, вождь і його оточення; любовна історія офіційного композитора й молодої актриси; а також історія підпільної патріотичної організації. Всі ці лінії по-своєму перетинаються. Прочитайте той роман, друзі! Сподіваюся, що не пошкодуєте. До речі, на початку вересня вийде моя нова книжка есеїстики — про українських письменників-класиків ХІХ — ХХ століть — “Відкинуті і воскреслі”...
— Як лауреат не однієї літературної премії скажіть: такі речі мотивують чи навпаки — розслабляють?
— Я на премії дивлюся по-своєму. Таланту не додасть жодна, навіть Нобелівська. Але й не відбере, коли письменник більш-менш душевно здоровий. Тобто премії мені би й не зашкодили (особливо грошовий еквівалент, адже офіційно я нині безробітний), але й не допомагали б писати. Проте я стовідсотково не буду заради них штовхатися ліктями і т. д. Це не моє. В Україні є чимало премій, названих іменами достойних людей. Але зазвичай вручаються якісь грамоти, дипломи (особливо тим грішать члени Спілки письменників) людям, яких знає невеличке коло осіб. Вони хваляться цим, думаючи, що то неймовірний літературний успіх, даруйте за сарказм. А це нерідко лише використання імені класика. Шевченківська премія — це ще інша тема. Побачимо, як будуть надалі розвиватися події довкола неї.
— Чиїй думці про той чи інший твір ви довіряєте? Це хтось із рідних, друзів, колег? I чи легко сприймаєте критику?
— Довіряю тим людям, які тонко відчувають літературу, не мають до мене неприязні чи творчих ревнощів (не секрет, що з таким стикається кожен письменник). Це — декілька близьких друзів, часто дружина Люба, деколи сини — Антон чи Захар. Критику я навчився сприймати спокійно (легко її може сприймати хіба відвертий психічний мазохіст)... Упереджені люди — засліплені. Вони не бачать сильних сторін того, кого критикують. Я намагаюся не бути упередженим до жодного письменника, бо в кожного є те, чого можна повчитися.
Упереджені люди — засліплені. Вони не бачать сильних сторін того, кого критикують.
— Таке трохи дивне питання: з ким із колег по цеху ви були би не проти застрягнути на 24 години в ліфті?
— Та з ким би не застрягнув, було би важко. Треба мати нерви, як мотузки, щоб у ліфті за 24 години не відчути нападу клаустрофобії. (Сміється). У будь-якому разі, Богдане, з одними було би легше, з іншими важче. З деким — майже добре, з деким нестерпно. До слова, у 2017 році я добровільно вийшов із Спілки письменників — і тепер лише належу до українського відділення ПЕН-клубу. Окрім того, письменники й письменниці переважно індивідуалісти, як і я сам...
— Кажуть, ви багато років не вживали спиртного, а тепер ще й відмовились від сигарет. Це — рекомендація лікарів чи особисте рішення?
— Так, я не вживав алкоголю десять років і покинув курити. То було особисте рішення, бо відчував, як наростає мій потяг до чарки. Та й тепер намагаюся, наскільки можу, уникати спиртного. Воно вже нічим не допомагає мені... Натомість займаюся аматорським спортом, зокрема бігом, але не так часто, як раніше.
— А що вам дає медитація? I як давно її практикуєте, Степане Васильовичу?
— Фактично приблизно рік. Та моя медитація не буддистська, як у нас часто думають, а медична. Раз на добу практикую 15 — 25 хвилин. Різними дихальними вправами я відволікаю той потік думок, що постійно крутиться у наших головах і, відповідно, у моїй. Намагаюся вслухатися у внутрішню тишу, таким чином відпочиваючи. Це не завжди вдається, але медитація робить мене більш врівноваженим. Для такого складу характеру, як мій, це вже дуже важливо.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю із письменником-фантастом Ярославом Мельником.
