Пів години спілкування з Наталею Фаліон можна прирівняти до сеансу сміхотерапії. Вона просто заряджає своїм позитивом і оптимізмом. Хоч особливих підстав для радощів у всіх нас сьогодні немає, та виконавиця народного хіта “Лісапет мій, лісапет” уміє тішитись життям...
— Пані Наталю, як ви виживаєте нині, адже концертів фактично немає?
— Звичайно, сумно, що ми тепер не гастролюємо, як раніше. Це й емоційно досить важко, і — чого гріха таїти — фінансово непросто, але... Мені, мабуть, трохи легше, ніж колегам. Адже живу в селі та маю господарку. А тут сумувати не доводиться. (Усміхається). Нарешті можна було зайнятися садом, городом, квітниками (посадила понад тридцять кущів троянд!) та домом, на що завжди не вистачало часу... Головне ж — у всьому я стараюсь знаходити радість.
— А запаси на зиму зробили великі?
— Ой, усього потроху. Наквасила капусту, закрутила огірки та помідори. Щоправда, небагато, бо залишилися ще торішні. А ось чого зробила дуже багато, так це варення й повидла. З абрикосів, смородини, малини, яблук. Ви не повірите: десь банок п’ятдесят. Не менше. Тепер у нас капітальний солодкий запас. (Усміхається). Тож онукам буде що намащувати на канапки, булочки та інші “фінтіклюшки”.
Зрештою, я теж люблю солодке. Колись могла випити зранку молока, з’їсти булку з повидлом — і побігти на цілий день. Нині вже такого немає, але балую себе різною випічкою та млинцями. І чай мені подобається пити, додавши декілька ложечок малини чи смородини. Тобто я — солодкоїжка. І не приховую цього. (Сміється). Ніколи дієтами себе не мучила й не мучу. Маю дуже хороший імідж: що більше, то краще!
— Наскільки я розумію, ви з тих жінок, які люблять готувати?
— Так. І завжди усе робила у великій кількості. Сім’я ж чимала була — троє дітей... Я справді готую із задоволенням. Хоча, чесно признаюсь: останнім часом стою біля плити менше. Тепер у мене цим займається чоловік. Причому він готує дуже гарно. І не прості якісь страви, а всілякі екзотичні. Ще й соуси вміє такі робити, що я не знаю, що воно й до чого. (Усміхається). До мене люблять приходити друзі, бо в нас завжди на столі щось цікаве. Тож мені поталанило.
— Коли ми спілкувались рік тому, згадуючи про свого обранця, ви вживали слово “шанувальник”, а тепер — “чоловік”. Ви оформили стосунки?
— Ні, не оформили, але останні два роки живемо разом... Він веселий, ніжний, турботливий, романтичний. (Якщо відлучається десь на два дні, то повертається з букетом). Тепер поруч людина, яка і захистить, і порадить, і допоможе. Знаєте, з ним комфортно та спокійно. Мені так не вистачало цього все життя! А на старості років впало з неба справжнє щастя. (Усміхається).
Моє життя справді дуже змінилося. Я нарешті зрозуміла й відчула — так, відчула, — що я жінка. Відчула, знаєте, що я слабка. Раніше була сильна, весь тягар брала на себе (як фізичний, так і моральний), а тепер дозволила собі бути слабкою, капризною, ну такою, якою, у принципі, й має бути жінка. (Сміється).
Раніше я була сильна, весь тягар брала на себе, а тепер дозволила собі бути слабкою, капризною, ну такою, якою, у принципі, й має бути жінка.
— Контраст із попереднім шлюбом великий?
— Абсолютний контраст! Це, знаєте, як два різні полюси... Тоді я все тягнула на собі. Ще й доводилось лікувати чоловіка, земля йому пухом, від алкоголізму. Це була безконечна проблема, що тривала дуже багато років. Cкільки разів я рятувала йому життя... А-а-а, що там розповідати. Не хочу навіть згадувати! (Зітхає).
— Нещодавно вам довелось знову боротись за життя, тільки тепер уже онучки...
— Так, у нашу сім’ю прийшла велика біда. Ми про неї нікому не розповідали, поки не подолали. У Христинки виявили саркому. Довелося ампутувати коліно, й тепер у неї штучний суглоб. Онучка мала вісім чи й більше “хімій”, потім дуже складну операцію і опісля ще десять “хімій”. Це тривало цілий рік. Увесь той час дитина провела в лікарні, й ми страшенно переживали. Нині ніби все добре, вона вже ходить і навіть стала студенткою.
— Пані Наталю, для підняття настрою ви час від часу влаштовуєте собі шопінг?
— Ні, я не шопоголік. Байдужа і до ювелірних прикрас, і до дорогих “шмоток”. Я не раба речей! Ніколи особливо не переймалась тим, як була вбрана. Проте нині чоловік постійно говорить, що мушу мати гарний вигляд. “На тебе ж дивляться люди”. (Усміхається). Тому тепер я стала частіше заходити в магазини. І можу купити одразу десять обновок. Правда, одягати їх нікуди... Та я завжди була оптимісткою і сподіваюсь, що той карантин рано чи пізно закінчиться.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з лідером гурту "Фіолет"
