Мій співрозмовник — лауреат багатьох літературних (і не тільки) відзнак. Цьогоріч Степан Процюк був і серед фіналістів Шевченківської премії. Однак нагороду пощастило отримати іншому автору (точніше — авторці). Сподіваюсь, фортуна буде більш прихильною з “Книгою року ВВС”, на яку також претендує письменник...
— Степане Васильовичу, ваш новий роман “Пан” оголошено серед номінантів на цю престижну премію. Чи гріє той факт ваше его?
— Звісно, мені це приємно. Але той, хто йде письменницьким шляхом, як на мене, не повинен орієнтуватися на премії, славу й почесті. Знаєте, кредо мого життя: “Рух — усе, кінцева мета — ніщо”. Цей вислів значно глибший, ніж може уявлятися при першому прочитанні.
— Якою мірою нинішні реалії — маю на увазі повномасштабну війну — впливають на творчий процес? Повітряні тривоги, мабуть, швидко повертають з минулого у сьогодення…
— Так, неможливо не жити тим життям, що й усі українці. Нема такого уявного острова, куди хтось може сховатися, живучи на території, де йде війна. Звісно, що є різні місця, є тил, але... Я би й не хотів такого уявного острова. Без України я і ми, як писав поет, лише “порох і дим, розвіяний в полі вітрами”. Так думають мільйони моїх співвітчизників. Я би волів віддати їм усі свої письменницькі вміння. І це не пафосна фраза, вона йде від мого серця.
— Герої ваших творів — Iван Франко, Григір Тютюнник, Василь Стефаник, Володимир Винниченко, Архип Тесленко, тепер ось — Євген Чикаленко. Про кого з них, на вашу думку, вартувало би зробити якщо не художній фільм, то принаймні серіал?
— Їх варто було би знімати про багатьох наших письменників, але хоча би найперше — про Івана Франка... Ще до війни виникла ідея 8 — 10-серійної картини, але для неї спочатку потрібен кваліфікований сценарій, створений на основі роману. Останній, власне, я написав, назвавши “Руки і сльози”. Книгу по-справжньому полюбила більшість моїх читачів. Значно зросло і їх коло. Проте задум серіалу довелося відкласти — через відомі всім обставини... Я переконаний, що такий проєкт приречений на величезний успіх, що мало би для української культури неоціненне значення!
— Не так давно у вас був ювілей. Наскільки комфортно ви почуваєтесь у лавах “шістдесятників”?
— Мене, звісно, по-своєму тривожить цей вік. Тобто не стільки вік, скільки зниження опірності організму й різні проблеми зі здоров’ям. Погодьтесь, воно також дуже важливе, коли пишеш книги... Поза тим я часто повторюю відому думку про те, що наш вік — це насправді той стан, як і якими ми почуваємось. Іноді я почуваюсь двадцятирічним. Але лише іноді.
— До 2022 року ви, здається, любили мандрувати. А тепер кудись вдалося вирватися?
— Саме так: любив і люблю. З останніх поїздок можу пригадати Чехію і Данію. У першій країні (це було місто Оломоуць, що в Центральній Моравії) я мав письменницькі презентації, а моя дружина — як науковиця-філологиня — дві лекції про українську поезію другої половини ХХ століття. У Копенгагені теж пройшла зустріч із українцями — читачами моїх книжок. На жаль, не було можливості помандрувати Данією. Проте її столиця — прекрасне місто, навіть по-своєму розкішне. Але ця розкіш не впадає у вічі, вона витримана, як старе вино.
— Колись ви розповідали мені, що займаєтеся бігом і медитацією. Усе ще практикуєте чи покинули?
— Дякую, що пам’ятаєте такі дрібниці... Потроху бігав до холодніших днів, тепер практикую швидку ходьбу. Нерідко долаю до 15 кілометрів за день. Щодо медитацій — то це широке поняття. Молитву теж можна вважати медитацією. Так само можна називати медитацією черевне дихання, різні вправи і т. д. За п’ять років, відколи покинув роботу в університеті, я написав три романи. Щоб витримати таке колосальне навантаження, треба займатися (не до знемоги, звісно) спортивними вправами, а не спиртовими. (Усміхається).
— Що довше триває війна й що ближче до чергової зими, то більше українців одягають тогу песимістів. А як у вас з оптимізмом — ще залишилось трохи на денці?
— Я би зараз радше говорив про стоїцизм. Вчитися стоїцизму — нелегке заняття. Але римський імператор і стоїк Марк Аврелій заклав основи цього корисного вчення чи то пак — погляду на світ. Його книжка “Наодинці з собою” — серед кількох моїх настільних. Щодо оптимізму — я намагаюся, наскільки можу, знижувати рівень власної тривожності, що захлеснула багатьох українців із відомих причин. Її зниження — це вже проблиски вистражданого оптимізму.
