У фільмографії 30-річного Тараса Цимбалюка — понад 50 проектів. Проте щойно тепер йому довірили в кіно головну роль: зіграти Івана Ворона в екранізації культового роману Василя Шкляра. Кажуть, письменник залишився задоволеним актором, адже саме таким уявляв свого героя...
— Тарасе, у фільмі “Чорний Ворон” ви їздите верхи, фехтуєте і т. д. Довго готувалися до зйомок?
— Ну, битися на шаблях я вчився ще під час навчання у театральному університеті. Тепер же треба було лише відрепетирувати певні зв’язки. Та й з кіньми працюю не вперше: у 2015 році знімався у фільмі “Останній яничар”. Ось тоді довелося серйозно готуватися. Правда, в кадрі цього майже не видно. (Усміхається).
Дуже символічно, що вчився їздити верхи на коні, який, власне, зіграв Мудея у “Чорному Вороні”. До речі, у стрічці я сам ставав на свічку, хоча мене попереджали, що тварина може й перекинути назад... Я завжди “за”, щоб каскадер виконував сцени, які небезпечні для життя актора. Це нормальна практика. Та іноді доводиться обходитися без дублерів.
— Судячи з ваших фото, які можна знайти в інтернеті, ви регулярно ходите у спортзал. Я не помиляюсь?
— Так, після серіалу “Кріпачка”, де я зіграв коваля, доводиться тримати себе у формі. (Усміхається). В ідеалі треба займатися чотири рази на тиждень, а виходить десь двічі-тричі. Зазвичай ходжу “качатись” після зйомок. Хотілось би також відвідувати басейн, бігати, боксувати (останні навички знадобились би в роботі), але... Наразі просто не можу собі цього дозволити. Можливо, в майбутньому.
— Знаю, що ви великий шанувальник татуювань. Для актора це — не проблема? Ви ж граєте різних персонажів...
— Звичайно, я беру це до уваги і набиваю малюнки в таких місцях, щоб не дуже було видно. У мене багато татуювань: більше десяти! На правому боці — якір, на лівому — кружечок зі стрілкою (це давньокельтський символ, який набивали воїни), над серцем — три літери PWR, тобто “power” (англійською — влада). На одній руці — цитата Екзюпері (мені дуже подобаються французькі класики): “Усі дороги ведуть до людей”, на іншій — фраза мого дідуся: “Який я щасливий, що мені нема спокою”. А ще маю цитату Омара Хаяма... Знаєте, мені завжди імпонували тату — суто візуально — й іноді я набиваю собі щось новеньке.
— Не так давно ви виставляли в інстаграмі фото з Парижа, де побували зі своєю коханою — візажисткою Тіною Антоненко. В якій перспективі слід чекати вашого одруження?
— Я цього сказати не можу. Навіть не тому, що не хочу чи приховую, просто час покаже. Наразі наші стосунки розвиваються прекрасно. (Усміхається). Поїздка в Париж — це був подарунок на день народження Тіни. Я запитав: “Куди ти хочеш поїхати?” Вона сказала: “У Париж”. Звичайно, я не пожалкував ні разу, що
побував у цьому місті. У Франції мені вже доводилось бувати, а ось до столиці я потрапив уперше. Париж, безумовно, мене вразив. Однозначно — це один із найкрасивіших мегаполісів світу. Там кожен квадратний метр пронизаний величезною любов’ю до життя. Я вже не кажу про красу архітектури та інші загальновідомі речі. У Парижі люди справді народжуються в естетиці.
— Повертаючись до кіно: це правда чи жарт, що ви мрієте зіграти маніяка?
— Це серйозно! Знаєте, для будь-якого актора найцікавіше зіграти ту роль, над якою треба найбільше попрацювати. І Назар із “Кріпачки”, і той же Іван Ворон — люди, близькі мені по духу. Ми справді чимось схожі. (Нехай в останньому випадку йдеться і про героя національного масштабу). Натомість хочеться покопирсатися в собі, накрутити себе на якісь сцени і т.д. Такий обсяг роботи, такий вектор може дати кіно й образ, який від тебе трохи далі. Тому, звичайно, подібні виклики актор завжди вітає, й це буває дуже цікаво.
— Тарасе, у неділю — Водохреща. У цей день, як відомо, є традиція: пірнати в ополонку. А ви ніколи не пробували?
— Ні, жодного разу. Втім, уже сьомий рік щодня обливаюся холодною водою. Набираю повне відро й виливаю собі на голову. Таким чином я прокидаюсь. (Усміхається). Практикую той ритуал як удома, так і під час якихось поїздок. Це у мене замість вранішньої кави. Ефект — чудовий. Тож раджу спробувати всім!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Михайлом Слабошпицьким
