Ви неодмінно чули його шлягери: якщо не “Берег любові”, то “Хай щастить вам, люди добрі”, або ж “Наливайте, браття, кришталеві чаші” чи “Родина, родина — від батька до сина”. Вадим Крищенко за своє життя написав майже тисячу пісень. А цього тижня народний артист України зустрів 90-ліття!
— З цієї нагоди 1 квітня пройшов концерт-вітання за участю зірок, — каже “Експресу” ювіляр.— Його влаштували в одному зі столичних університетів, професором кафедри культурології якого я вважаюся вже багато років. Мене прийшли привітати Павло Зібров, Алла Кудлай, Анатолій Паламаренко та багато інших. А наступного тижня у палаці “Україна” організовують ще один вечір, де будуть не тільки співаки, а й такі колективи, як хор Верьовки й ансамбль Вірського. Останній готує мені в подарунок спеціальний танок. (Усміхається).
— Одна з найвідоміших ваших пісень — “Родина”, котру виконував Назарій Яремчук. Як вона потрапила в його репертуар?
— Ой, це ціла історія! Я написав вірш, композитор Олександр Злотник — музику. Показали пісню Яремчуку. Він сказав, що буде її співати, але... Минув місяць, другий, третій, ще якийсь час, а справа з місця не зрушилася. Пішли ще раз до Назарія: мовляв, якщо ти не хочеш, ми віддамо “Родину” комусь іншому. У відповідь почули: “Хлопці, не поспішайте”. Відтак твір пролежав у нього більш як рік!
А прем’єра відбулася на “Пісенному вернісажі”. Глядачі одразу дуже тепло зустріли нову пісню. Яремчук у той день сказав нам: “От бачите, я знав, коли та в якому місці її треба показати”. До слова, він був цікавий чоловік, і головне — людяний. Не схожий на багатьох своїх колег, які, коли приходить слава, стають гордовитими. Назарій же цього не пізнав. Може, тому, що пішов від нас зовсім молоденьким.
— А “Берег любові” Iво Бобул та Лілія Сандулеса теж довго тримали?
— Я написав її з Геннадієм Татарченком. Показали одному виконавцеві — “це не моє”, показали іншому — теж покрутив носом. А потім запропонували Іво та Лілії. Вони ще не були одружені, а тільки планували сімейне життя. Бобул послухав пісню і одразу сказав: “Це може бути хороший дует”. Вийшов справді шлягер, який колишнє подружжя виконувало і під час минулорічного туру Україною, що так і називався “Берег любові крізь роки”. Що у Львові й Тернополі, що в Одесі та Запоріжжі — скрізь збирали аншлаги!
— Скільки загалом у вашому творчому доробку пісень?
— Я написав їх майже тисячу. Мабуть, міг би бути ще продуктивнішим, але за характером трохи ледачкуватий. (Усміхається). Звичайно, не всі твори стали хітами, але... Тішусь, що Василь Зінкевич досі співає “Хай щастить вам, люди добрі”, а Оксана Білозір не забуває про “Ласкаво просимо”. Що вже казати про “Наливайте, браття, кришталеві чаші”, яку багато хто вважає народною піснею... Нині я також працюю: написав, скажімо, дещо для Павла Зіброва.
— Знаю, що багато років місцем вашої офіційної роботи була столична ВДНГ, куди возили закордонних віп-гостей. Цікаво, кого з них ви бачили зблизька?
— Прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер, яку називали “залізною леді”, лідера Югославії Тіто, в’єтнамського керівника Хо Ші Міна, президента Франції генерала де Голля... З останнім навіть сфотографувався. Високий гість під час візиту на виставку рандомно вітався з працівниками, які його зустрічали. Коли тис мені руку, фотограф зафіксував цей момент. Я усміхаюсь, генерал усміхається. Так, ніби ми давно знаємо один одного. Потім прихопив цю світлину під час поїздки до Парижа. “О, ви знайомі з де Голлем?”— дивувались французи й частували мене вином. (Сміється).
— Нині ви ще виходите на сцену?
— Так, іноді читаю свої вірші. Час до часу запрошують на різні події, але не завжди дозволяє здоров’я. Як мовиться, день на день не випадає. Кличуть і на різні церемонії: скажімо, минулого тижня був “Шлягер року”, де мені вручили черговий диплом. (Усміхається). На сцену, звичайно, я виходжу без палички, а ось удома користуюся нею. Бо іноді й у голові може запаморочитися. Вживаю щоранку жменю різних пігулок. Як не від тиску, то для розрідження крові. У мене ж у серці стоїть стент.
— Кажуть, вам нещодавно зробили офтальмологічну операцію, Вадиме Дмитровичу?
— Я засліп на одне око. Абсолютно. Це неабияк ускладнювало життя, тому вирішив не чекати, а лягти на операцію. Технології — сучасні й хороші, а от ціни — “кусючі”. Потім ще два тижні провів у лікарні, бо треба п’ять разів на день закапувати очі. Я живу самотньо — дружина давно померла, тому довелося робити це медсестрі... Зате сьогодні із зором у мене все нормально. Бачу тепер, як молодий сокіл. (Сміється). І щодня дякую Богу, що дожив до 90-ліття!
