Він давно входить у п’ятірку найпопулярніших українських письменників. Має велику й віддану читацьку аудиторію, яку час до часу тішить захопливими історичними романами. Мені вдалося вивідати, про що буде його новий бестселер...
— Василю Миколайовичу, кажуть, ви пишете тепер новий роман? Уже й назву придумали — “Лісова пісня”...
— Можна сказати, що вже написав. Нова книжка, щоправда, називатиметься “Рік шершня”, а “Лісова пісня” перейшла у підзаголовок. Штука в тому, що герої роману, сучасні партизани, взяли собі позивні з Лесиної драми-феєрії. Командир у них Лев, його заступник — Лукаш, а оскільки жінок у загоні немає, то один симпатичний хлопець у них зветься Мавкун.
Це дивовижні люди, які з певних причин не потрапили до ЗСУ — через вік, інвалідність абощо. Переважно лісники, мисливці, тобто чоловіки, які вміють поводитися зі зброєю. Усім, звісно, не вистачило імен із “Лісової пісні”, тому тут є і Чугайстер (мій головний герой), і Басаврюк, і ще не менш колоритні прізвиська. Партизани цього загону називають себе “лісовими чортами”. Пам’ятаєте повстанську пісню? “Гей-гу, гей-га, таке-то в нас життя”?
Власне з Чугайстра все й почалося. Він десь роздобув мій телефон і подзвонив сам — сказав, що хоче довірити мені, й тільки мені, одну таємницю, про яку не знає ніхто, крім нього. Справа нагальна, запевнив він, адже ніхто не знає, що з нами буде завтра. Тож я мерщій виїхав на Сумщину. Результат перевершив усі мої сподівання. Таємниця сягала своїм корінням у повстанську боротьбу в 20-х роках минулого сторіччя. Тодішні події тісно переплелися з нинішніми. Справжня тобі реінкарнація героїв.
— Вашу рідну Черкащину ворог регулярно атакує. Ось і зараз на карті повітряних тривог вона зафарбована в червоне... Яких змін у зв’язку з цим зазнала ваша “творча лабораторія”?
— У кожному з нас оселився неспокій, гостріший за повітряну тривогу. Це, звісно, впливає на настрій, загалом на темпоритм життя. Постійно ношу при собі флешку з написаним, розкидаю у різні кошики, щоб у разі чого... не згоріло. Раніше, завершивши рукопис, я ще довго тримав його при собі, щоб відлежався, щоб ще не раз пройтися по ньому свіжим оком. Тепер став поспішнішим. Бо й видавництво моє у Харкові під постійними обстрілами, і друкарня, і, зрештою, всі ми під прицілом ворога. Але гріх нарікати...
У мене є така рятівна риса: коли я поринаю у роботу, то цілком абстрагуюся від зовнішнього світу й занурююсь у той час, про який пишу. Іноді в цю тишу вривається могутній гул літаків, які пролітають низько над нами, але мене це тільки збадьорює. Бо знаю, що ті літаки наші! Знаю, куди вони летять, і мені хочеться обійняти кожного пілота. Клубок підкочується до горла: мабуть, став сентиментальнішим.
— Кого з письменників/письменниць можете назвати не просто колегами, з якими час до часу перетинаєтесь на літфестивалях, а друзями? З усіма наслідками, що випливають звідси...
— Дорожу щирою дружбою з Марією Матіос. Ми часто спілкуємося. Люблю її прозу — живу, запашну, органічну. З колоритними характерами, власним впізнаваним стилем, зримою мовою. З її “Букової землі” я більше дізнався про Буковину, ніж з усіх історичних підручників. Марія теж не належить до грантоїдів, тому не пов’язана кайданами лібералістичних обмежень. Вона — вільна пташка у вільному небі. Пише, як дихає. І мова у неї вільна, природна, досконала інтонаційно.
Бо тепер же як? Багато книжок мовби написані штучним інтелектом. Та його й справді вже використовують. Дехто з авторів навіть виправдовує цю методу, мовляв, ШІ — такий же помічник, як інтернет-редактор. Гай-гай, пальчики цього помічника знати відразу. Так само я впізнаю тексти, перекладені з російської. Є й такі письменники: думав і писав по-московському, а потім швиденько перевдягнувся. Масовий читач цього не помічає, як і теперішні критики. Так воно й крутиться далі.
— У вас нещодавно був день народження. Скажіть, яких шкідливих звичок вам вдалося позбутися до 74 років, а які досі не відпускають, мов реп’ях, що причепився до штанини?
— Я живу в злагоді зі своїми шкідливими звичками і ніколи не намагався їх позбутися. Їх не так уже й багато. Ідеальні дистильовані люди в мене викликають підозру. Колись я закурив навіть у реанімації. Зайшов лікар, вражено подився на мене і сказав: “Значить, будеш жити”.
— Не можу не спитати наприкінці про риболовлю. Закинули вудочки до кращих часів чи все-таки іноді витягаєте їх на світ Божий?
— Річечка омиває межу мого подвір’я, тому, певна річ, іноді я закидаю вудку. Щоправда, тільки увечері, після робочого дня за комп’ютером. Однак більше дивлюся не на поплавець, а в небо. Чекаю, коли пролітатимуть наші літаки в той бік, де тримають кордон мої “лісові чорти”...
