У Віктора Морозова багато іпостасей. Хтось знає його як співака (можливо, навіть з часів “Арніки”), хтось — як композитора й гітариста, а хтось — як перекладача популярних книжок (насамперед “Гаррі Поттера”). 15 червня галичанин, який живе нині за океаном, святкує ювілей.
— Вікторе Євгеновичу, вам не хотілось би поміняти числа місцями: 7 і 5 — на 5 і 7? Якби це було можливо...
— Ідея цікава, от тільки не знаю, як би до цього поставилася моя старша донька Мар’яна, якби раптом виявилося, що її тато лише на декілька років старший за неї. Тому, мабуть, не варто так експериментувати — нехай уже все залишиться, як є, та і я сам, якщо чесно, люблю, щоб усе відбувалося природним чином. Ріка життя щоб линула безперешкодно далі, а я разом із нею на її солодких хвилях...
— За останні три роки ви не раз приїздили до Львова, Києва, Тернополя. Відчуття, з яким полишали рідну країну, охоплену війною, були різними чи плюс-мінус однаковими?
— Насамперед мені завжди не вистачало часу побути довше в Україні, і дуже не хотілося вчергове покидати її. Звичайно, доводилося вислуховувати чимало сумних і болючих історій, але радості й світла від спілкування зі знайомими та незнайомими мені людьми, захоплення їхньою силою духу та незламністю у ці страшні часи було набагато більше.
— З березня 2022 року до березня 2024-го ви записували пісні на вірші сучасних поетів — від Мар’яни Савки і Галини Крук до Сергія Жадана й Світлани Поваляєвої. Наскільки з емоційної точки зору для вас це було складно?
— З онлайн-циклом In Tempore Belli в мене відбувалися дивні речі — це був своєрідний щоденник війни, але народжувалися пісні немовби незалежно від мене самого. Скажімо, я відкривав фейсбук, бачив якийсь вірш (зазвичай щойно написаний під впливом певної трагічної події) і раптом чув у голові мелодію першого рядка цього вірша. Я мусив кидати все на світі, хапати гітару й награвати цю мелодію, поки вона не зникла знову десь у просторі. Витягувати з неї за цю першу ниточку цілу пісню і, знову ж таки, майже відразу записувати її просто на свій айфон та запускати в етер на ютубі й на тому ж таки фейсбуці.
І так відбувалося з усіма піснями цього циклу — вони народжувалися самі собою, немовби я і не був автором цих мелодій, а просто ловив їх у повітрі, як ловлять сачком метеликів. Нерідко траплялося, що мені присилали чиїсь дуже гарні вірші на тему війни з проханням “омузичити” їх, але силувано в мене нічого не виходило. І так само зненацька, коли вже в циклі набралося пів сотні пісень, ці всі мелодії-метелики кудись відлетіли, і з того часу вже не поверталися. Мені й далі трапляються чудові вірші, але їхньої музики я вже не чую.
— У ваших перекладах вийшло понад 80 творів більш чи менш відомих західних авторів. З ким із них за нагоди не відмовились би посмакувати кави чи, може, й чарку перехилити?
— Був би радий ще раз зустрітися, поспівати разом і, звісно, перехилити чарочку з чудовим англійським дитячим письменником Джеремі Стронгом. Кажу ще раз, бо перша наша зустріч відбулася у Львові 12 років тому на Форумі видавців. Він дуже нас усіх підтримував, коли почалася війна, писав мені, що навіть повісив перед своїм будинком український прапор. Але, на жаль, більше нам зустрітися не судилося, бо торік Джеремі помер після важкої хвороби.
— Наскільки вам притаманна, якщо притаманна, така риса, як оптимізм? I чи вона вроджена, набута або ж прищеплена?
— Мабуть, передана в генах від діда. Хоч йому довелося зазнати в житті чимало болю й лиха, він був невиліковним оптимістом. Один із найяскравіших спогадів дитинства пов’язаний саме з моїм дідом, що після якоїсь серйозної сварки з бабусею не впадає у відчай, а починає наспівувати на весь голос свою улюблену пісеньку: “Ой ча-ча, ой ча-ча, горівочка з Бучача, а пугарик з Трембовлє, дай ми, Боже, здоровлє!”
— Я десь читав, що в шкільному віці ви мріяли стати пілотом. Чи багато ще дитячих (і не тільки) мрій спочивають десь на “цвинтарі ілюзій”?
— Та чого це на “цвинтарі”? Я й далі мрію стати пілотом, ото закінчу черговий переклад і займуся серйозно втіленням цієї мрії! А наразі “дивлюсь я на небо, та й думку гадаю, чому я не сокіл...” Ну й далі за текстом.
— Усі знають вас як співака, композитора, гітариста, перекладача. А який, цікаво, Віктор Морозов... кулінар? Чи не маєте таких прихованих талантів?
— Та маю. Можете при нагоді розпитати моїх найменших доньок, як тато робить їм інколи смачненькі й екзотичні вечері. Полюбляю незвичні кухні: тайську, індійську, мексиканську. А от український борщ, як це не прикро зізнаватися, ще й досі не навчився готувати.
— Вікторе Євгеновичу, як би ви продовжили рядок: тільки тепер я збагнув, що життя..?
— ...незбагненне, і я досі в ньому нічого ще не второпав. (Усміхається).
