На рахунку цієї актриси — понад 150 фільмів та серіалів. Проте найбільше телеглядачам запам’ятався “Будиночок на щастя”, у якому Віталіна Біблів зіграла ексцентричну Любу. Нині ж киянка знялась у новому проєкті “Сім’я по неділях”...
— Це також буде комедійна історія, — розповідає “Експресу” заслужена артистка України. — У ній ідеться про голову сім’ї, який перебував на заробітках в Італії та пропустив, як росли його діти, а повернувшись, хоче надолужити згаяне. Кожної неділі вони зустрічаються й обов’язково щось стається. (Усміхається). У серіалі також грають Остап Ступка і Саша Рудинський. Раніше я з ними ніколи не була в кадрі. Проте ніяких складнощів не виникало. Що один, що інший — абсолютно органічний, живий, смішний, драматичний, прекрасний.
— Мабуть, ці ж епітети можна було б адресувати й Назарові Задніпровському, вашому партнеру з іншого проєкту — “Будиночок на щастя”?
— Так. Назар взагалі — моя любов. І я цього не приховую. Знаєте, бути шість сезонів моїм чоловіком, якого я постійно лупцюю, витримає не кожен. (Сміється). Він називає мене “моя королева”, а я його — “мій король”. До речі, 70 відсотків у “Будиночку на щастя” — імпровізація. Багато жартів ми придумуємо просто на майданчику, й режисер підтримує нас у цьому. Назар — дуже легкий партнер, чудово мене відчуває. Напевно, тому той дует стільки років існує.
— Як на зйомки впливають нинішні реалії? Маю на увазі часті повітряні тривоги...
— Після нічних обстрілів ми приїжджали на майданчик і спали 40 — 50 хвилин. Якщо ж “сирена” заставала нас удень, то спускалися в укриття. На щастя, у будинку, де відбувалися зйомки “Сім’ї по неділях”, було мінібомбосховище. Іноді дрони навіть літали над нами... Живемо сьогодні в таких обставинах, що безпека — понад усе!
— Крім зйомок і роботи в театрі, ви ведете активне гастрольне життя. До того ж у містах, максимально наближених до фронту. Не лячно туди їздити?
— Я вважаю, що це наш обов’язок — акторський — дарувати людям у такі важкі часи позитивні емоції й відволікати (бодай на короткий час) від того жахіття, у якому вони перебувають. Якби ви знали, як на прифронтових територіях нас чекають, скільки тепла й енергії віддають. Це не порівняти ні з Центральною Україною, ні із Західною. Абсолютно. Щоразу чую одне й те саме: “Ми думали, що ви не приїдете. Бо всі бояться”... Кажу, це наш обов’язок. Хоч і звучить, можливо, пафосно.
— Якщо не помиляюсь, у жовтні у вас буде ювілей. До років, що вже набігли, ставитеся по-філософсьськи?
— Я ніколи не приховувала свого віку. Не належу до жінок, які переймаються з того приводу. Вважаю, це прекрасно, що мені буде 45 років. Соромитися тут нічого... До слова, якось ми говорили на цю тему з мамою, якій 72 роки, й вона каже: “Доцю, я почуваюсь сьогодні на 28. Ніби й повинна уже бурчати по-старечому, а мені хочеться свята!” (Усміхається). Тому вік — це стан душі. А цифри — тільки у паспорті.
— Усмішка для вас — це захисна маска чи природний стан?
— Я жива людина й, як усі ми, усміхаюся не завжди. У мене нещодавно був випадок у метро: їхала після вистави, така засмучена через низку подій, і раптом підходять дві дівчини та простягають мені квіти. Я питаю: “За що?” — “Ви завжди даруєте радість нам, а ми б хотіли сьогодні подарувати шматочок радості вам...” Звісно, я більше люблю усміхатися, ніж сумувати, але не завжди це вдається.
— Цікаво, ви любите готувати чи ні?
— Скажу так: я не майстер-шеф, але зварити смачний борщ — червоний чи зелений — можу. Так, як навчила мене бабуся. Щоправда, я люблю готувати не влітку, а взимку. Особливо — на свята. Зробити якісь салати — “Шубу” чи “Мімозу”, або ж — солодке. До речі, до 16 років я пекла торти. Навіть на замовлення. І хотіла стати кулінаром-кондитером. (Усміхається).
— А як сьогодні ставитеся до смаколиків?
— Абсолютно спокійно. У мене на кухні шоколадка може лежати місяцями. Я її не чіпатиму. (Сміється). Знаєте, мені в дитинстві не забороняли нічого солодкого. Воно завжди у нас було в доступі, тому... Коли кажуть “айай-ай ніз-з-я”, тоді тобі дуже хочеться. А коли воно є, то хочеш — їси, не хочеш — не їси... Так і сьогодні. (Усміхається).
— Віталіно, скажіть, що вас надихає? Якщо, звісно, надихає...
— Люди. Так, мене дуже надихають сьогодні наші люди. Особливо, коли виходиш із дому після обстрілів, йдеш кудись та береш собі каву. І продавчиня, котра так само, як і я, не спала цієї ночі, але вийшла на роботу, каже: “Гарненького вам дня!” При цьому ще й усміхається. Вона — мені, потім я — ще комусь. І так пішла хвиля. Тому я й кажу: мене надихають люди. Знайомі, незнайомі, колеги, батьки, коханий... Власне, нині намагаюся шукати радість у якихось дрібничках!
