Він — колишній бас-гітарист та один із засновників “Океану Ельзи”. Десять років був у “золотому складі” цього гурту, а потім ще п’ять — в “Esthetic Education”. Нині живе у Франції, якщо точніше — в столиці, де й зустрів цього тижня 45-річчя...
— Юро, скажи, які емоції викликає у тебе ця дата? Якщо, звичайно, викликає...
— Які емоції? Поки що нормальні. Сорок п’ять років — це досить активний вік. Така суміш досвіду й ентузіазму. Мені здається, з часом досвід переважатиме над ентузіазмом. Наразі ж із балансом усе гаразд. (Усміхається). А так — цифра як цифра.
— Не знаю, чи привітає тебе Славко Вакарчук, адже ми говоримо напередодні, але... Ти слідкуєш за його діяльністю?
— Ні-і-і. Востаннє я бачився з ним роки три тому. Опісля ж ми не зустрічались. Правда, двічі обмінювались повідомленнями з різних приводів... Кажу, я не стежу ні за його політичною, ні за музичною кар’єрами. І взагалі — не відчуваю зв’язку зі своїм минулим. Маю враження, що це було не зі мною, а з якоюсь іншою людиною... Хоча в Україні я періодично буваю. Скажімо, прилітав цьогоріч у лютому.
Буквально за декілька тижнів до оголошення карантину. Тоді вдалося побувати і у Львові, і у Києві.
— Наскільки пандемія “переформатувала” твоє життя?
— Звичайно, довелося адаптовуватися до ситуації. Передусім — обмежити соціальні контакти. Якщо раніше я працював у студії, то тепер — удома. З початком навчального року стало трохи легше, бо діти тепер у школі. (Усміхається). Нині роботи досить багато. Чесно кажучи, ледве встигаю. Я роблю музику для реклами й кіно, а також записую та продюсую виконавців. Як уже відомих, так і молодих. Наприклад, сьогодні працююю над одним україно-грузино-австрійським проектом...
Роблю музику для реклами й кіно, а також записую та продюсую виконавців.
Тобто я й далі займаюсь музикою. Натомість мій український диплом торгово-економічного інституту лежить у шухляді та припадає пилом. (Сміється).
— Ти згадав про своїх маленьких дітей. Я бачив кумедне фото, де Нікі й Палома сидять верхи на татові...
— Зазвичай вони більше їздять на мамі, а не на татові. (Усміхається). Ні, я проводжу з сином і донькою доволі багато часу. Хоча з їхньої точки зору — напевно, недостатньо. Знаєш, є сім’ї, де жінка робить усе, а мужчина ходить і запитує, як справи. У нас дещо інакше: безумовно, я роблю менше, ніж Елен, проте... Якщо говорити у відсотках, то співвідношення десь 40 до 60.
Паломі уже шість років, а Нікі — вісім. Він ходив займатись у музичну студію. Пробував грати на гітарі, барабанах і піаніно. Останнє виходить наразі найкраще. Та в будь-якому разі дітей я ні до чого не змушую. Інакше можна просто відбити бажання чимось займатись... Мені здається, шлях до саморозвитку має лежати через любов до тієї чи іншої справи. А вона не повинна бути нав’язаною.
— До речі, скільки років ви уже разом із Елен?
— Понад десять. Хто кого більше змінив за цей час? Я думаю, що найбільше нас обидвох змінили діти... До слова, з їх появою ми не перестали з дружиною подорожувати. Так, коли Елен була вагітна Нікі, вдалося злітати в Японію, а коли Палома була ще в животику в мами — до Мексики. Мандрували потім і в інші екзотичні місцини: наприклад, на Маркізькі острови, що в Тихому океані... Цього літа також кудись би поїхали, якби не було карантину. Довелося залишитись вдома та їздити по Франції.
— Юро, як ти відчуваєш: Париж тебе уже прийняв? Наскільки для тебе цей процес був тривалим та важким? I чи не обійшлося без побічних ефектів?
— Париж, звичайно, красиве й динамічне місто, але велике, складне й стресове. До його принципів треба просто адаптуватись. Не можу сказати, що я на 100 відсотків уже адаптувався, хоча розумію тут усе. Якщо хтось збирається сюди переїхати, одразу скажу: готуйтесь, буде непросто. Перші рік чи два — класно, а потім ти почнеш прозрівати.
Проте насправді ідеальних місць не існує. Я ж також спілкуюся з людьми й часто чую від них: коли в житті щось набридає, хочеться кардинальних змін. Та коли ти їх здійснюєш, спочатку все гаразд, а незабаром починає бракувати саме того, від чого відмовився... Знаєш, тут така ситуація: або ти знаходиш мир у собі, або постійно його шукатимеш. Куди б не переїхав!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменником Артемом Чехом
