“Повертайся живим” — ці рядки, які лягли в основу відомої пісні, поетеса і режисерка Ірина Цілик свого часу присвятила чоловікові — Артемові Чеху. Нині ж відоме творче подружжя працює над художнім фільмом “Я і Фелікс”, який виграв улітку пітчинг Держкіно.
— Артеме, в основі цієї стрічки, що має стати повнометражним дебютом дружини, ваш роман “Хто ти такий?”. Ще й головну роль гратиме десятирічний син... Банальне питання: переживаєте за успіх проекту?
— Я не лише переживаю, а й беру участь у цьому проекті. По-перше, допомагав дружині писати сценарій — все ж таки це моя історія, хоч і великою мірою адаптована до мови кіно. По-друге, я буду присутнім на зйомках як скрипт-супервайзер і слідкуватиму за кожним рухом акторів, за кожною реплікою... Нині для нашої сім’ї це важливий і складний період. Усе обертається навколо кіно. Вся увага на ньому. Це виснажує, але разом із тим наповнює твоє життя емоціями і сенсами.
— А до США, на фестиваль “Санденс”, де ваша дружина виграла цьогоріч приз як найкраща режисерка документального кіно, ви літали разом?
— Ні, на “Санденс” Іра їздила без мене, я вболівав удома. Але наступного разу ми вирушили разом, тож я побував на кількох показах у Нью-Йорку. Надзвичайно цікаво було спостерігати, що саме викликає ту чи іншу реакцію в американців. Фільм “Земля блакитна, ніби апельсин” про сім’ю у прифронтовому містечку, тобто фактично — війна поруч, ось вона, і це, за великим рахунком, нам зрозуміло, навіть звично. Скільки таких містечок по всьому Донбасу? А для американців — це щось незвідане, щось таке, що ламає будь-які уявлення про цивілізований світ, і от десь вони плакали, десь сміялися, і за цими всіма емоціями, повторюсь, було дуже цікаво спостерігати.
— Понад рік ви перебували в АТО, написавши опісля книгу “Точка нуль”. Як довго потім “поверталися з війни”? I чи довелось для цього звертатися до психолога?
— Мабуть, неможливо прокреслити одну часову пряму й сказати, що моє “повернення” закінчилося саме тоді. Я дуже змінився після війни, й хто знає, чи не триває це “пАртемовернення” досі. В перші місяці ходив до психолога, ми зустрічалися раз чи два на тиждень, пили чай, розмовляли. Але потім я був повністю поглинутий роботою, тією, яка забирає всі сили та емоції, це відволікло, а там уже якось притерся. Нині ж моя служба у ЗСУ видається мені якимось іншим життям, історією, що відбулася не зі мною, це якийсь дикий і химерний сон, щось відірване від сучасного світу. А з іншого боку — ця химерна реальність досі з нами, і про її існування забувати не можна, як би того не хотілося.
Нині ж моя служба у ЗСУ видається мені якимось іншим життям, історією, що відбулася не зі мною, це якийсь дикий і химерний сон, щось відірване від сучасного світу.
— Я тут вичитав, що ви свого часу ким тільки не працювали: актором, продавцем, художником і навіть охоронцем. Це були пошуки себе чи просто так складались обставини?
— Так складались обставини... Усі мої роботи — це насправді нецікаво. Я навіть не знаю, що про них розповідати, якщо чесно. Хіба про останню — моделмейкером, на якій я відкрив у собі здатність працювати руками. Тепер можу зробити стіл у мініатюрі, або, скажімо, силіконову маску зомбі. (Усміхається). Навчився працювати з глиною, пластиліном, пластиками, до того ж — найрізноманітнішими інструментами... Та нині я звільнився з усіх робіт і перейшов на домашній режим.
— Улітку вам виповнилось 35 років. Криза середнього віку вже постукала у двері чи ще ні?
— Я сам кому хочеш постукаю. А якщо серйозно, то тут важко знайти конкретну жирну точку, звідки стартує криза. За останні десять років відбулося стільки подій, часом аж надто складних, що важко говорити саме про кризу середнього віку... Можливо — вже. Можливо — пізніше. Усі симптоми кризи середнього віку мене переслідують добрих років п’ятнадцять.
— Скажіть, що вам насамперед треба для того, аби сісти та писати? Буквально по пунктах: 1, 2, 3... I чи входить у цей перелік тиша?
— По-перше, тиша. Не можу писати, коли в квартирі чи у будинку в селі (тепер я пишу переважно там) хтось присутній. По-друге, я не повинен бути обмежений у часі. Маю знати, що цей день (а бажано й наступні десять-двадцять) належать мені, що прокинувшись, скажімо, о шостій, можу до дев’ятої вечора писати. Найкраще — це чергувати письмо і фізичну працю. Село для цього підходить ідеально. Більше мені нічого не потрібно. Ідей повно, матеріалу — ще більше, встигай лише писати. Але ні, не встигаю. (Усміхається).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменницею Галиною Пагутяк
