Він — лауреат багатьох премій: від Шевченківської (за трилогію “Джури”) до “Книги року ВВС” (за роман “Сині води”). Ім’я Володимира Рутківського внесено до Почесного списку Г. К. Андерсена, чим раніше могли похвалитись лише двоє українців — Всеволод Нестайко і Богдан Чалий. Та найбільше читачі полюбили письменника за “Сторожову заставу”...
— Володимире Григоровичу, привідкрийте маленьку таємницю: чи буде продовження вашого найвідомішого роману, за яким зняли популярний фільм?
— Це, звичайно, цікаве питання. (Сміється). На зустрічах із читачами мені його також cтавлять. І навіть підказують сюжет: якщо мій герой — Вітько — побував у Київській Русі, то чому тепер не перенести богатиря Олежку Поповича і його друзів у сьогодення? Адже та “часова дірка” не замикається? (Усміхається). Поки що не знаю, чи буде продовження “Сторожової застави”. Певні задумки є, але... Нині я зайнятий мемуарами. Половина книги вже готова. Там поєднано і трагічне, і веселе. Мені здається, виходить доволі цікаво.
— Ви, як і раніше, працюєте щоранку?
— Намагаюся. Хоча робота над книгою триває і тоді, коли письменник не сидить за столом. Під час прогулянок я обдумую сюжетні ходи та вирішую, що наступного дня викладу на папір, точніше — на екран. Уже багато років користуюсь комп’ютером. Опанував ті вордівські хитрощі та пишу собі помаленьку. Правда, іноді техніка ламається і доводиться кликати майстра або ж онука, якщо той випадково вдома. Він же у нас — моряк далекого плавання. Де тільки не побував: і в Панамі, і на Віргінських островах. Хоча, коли запитую, як там, обмежується фразою: “Нормально”. (Сміється).
— А як бадьорість “духу й тіла” підтримуєте? Колись ви розповідали мені, що робите руханку...
— Ну, без того я би вже давно зігнив. Руханка — це обов’язково! Маю таку звичку ще з тих часів, коли зарядку щоранку проводили по радіо. Отак помахаєш руками й ногами, трохи поприсідаєш — і вже почуваєшся жвавіше. Можу також увечері в коридорі хвилин двадцять побігати підтюпцем. Це, якщо не виходив на вулицю. Хоча лікарі мені радять щодня прогулюватись не менш як годину. Оскільки живу неподалік моря, то чимчикую собі узбережжям та дихаю свіжим повітрям. Для здоров’я це дуже корисно.
— Ви згадали про лікарів. Часто доводиться до них звертатись?
— Мені незабаром виповниться 83, тому... Я мав уже дві операції на серці, а також інсульт. Судини були забиті на 99 відсотків! Довелося робити... ні, не стентування (воно в таких випадках уже не допомагає), а шунтування серця. Операція тривала дванадцять годин! Можна сказати, що я побував на тому світі... Якби не дружина, мій ангел-охоронець, котра вчасно зреагувала, хтозна, що було би. Тож мені дуже пощастило!
— До речі, Людмила Дмитрівна балує вас час від часу якимись смаколиками?
— Ой, вона майстер готувати рибу. “Дари моря” у нас постійно в меню. А ще дружина робить чудові кекси, які смакують із чаєм та кавою. (Щодо останньої, правда, залишилась сама назва, бо доводиться робити її дуже слабенькою). Чи вживаю я щось “до кави”? Лікарі кажуть, що можна дозволити собі 50 грамів алкоголю. Не більше. Тому вкрай рідко — найчастіше на якісь свята — можу перехилити коньячку або гарного вина. Ото й усе. (Усміхається).
— На початку нашої розмови ви казали, що засіли за мемуари, а для дітей щось плануєте чи, може, вже написали?
— Так, написав. У Видавництві Старого Лева чекає своєї черги книга “Злище Цапище”. Я довгенько її обдумував, бо раніше ніколи не писав для дошкільнят. Зазвичай мої твори — для середнього і старшого шкільного віку. Це ж буде спроба залучити до свого активу читачів, точніше слухачів, що ходять у садочок. А в тому віці — особливе
бачення світу.
От, наприклад, доросла людина, не задумуючись, переступає через калюжу. А малюки — ні. Побачивши, що там відбивається небо, дитина іноді боїться зробити й крок. А раптом провалиться та полетить кудись далеко-далеко? Пригадую, коли мені було 4 — 5 років, я страшенно боявся перейти через калюжу. Це можна було зробити, лише заплющивши очі й зціпивши зуби. (Усміхається). Тож письменникові, який пише для дітей, треба враховувати й такі ось нюанси.
Дякуємо, що прочитали цей тексту газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з володаркою Греммі Надією Шпаченко
