Одного ранку ти прокидаєшся, вмикаєш смартфон чи телевізор і... бачиш це. Велика, страшна війна суне з усіх усюд на твою країну. Путін здійснює широкомасштабний наступ.
З півночі, сходу, півдня. Він невгамовний, цілиться у все живе. Втікати. Це перша думка, яка прийшла до
тисяч беззахисних жінок та дітей. Вони зібрали валізи й залишили рідний дім у пошуках безпеки...
Я — на контрольно-пропускному пункті “Шегині” на українсько-польському кордоні. Тут тисячі машин і ще більше людей. Ці вихідні мали бути типовими для них: хтось планував їхати на роботу, хтось — залишитися вдома й займатись домашніми клопотами, а ввечері — гуляти з дітьми. Натомість тепер вони тут, утікають від широкомасштабної війни, яку почав російський президент, маніяк світового масштабу путін. Чоловіки, яких не випускають з країни через воєнний стан, прощаються з дружинами та дітьми. Жінки й малеча плачуть. Сім’ї роз’єднуються.
Загалом ситуація на кордонах тепер критична. Наприклад, на ПП “Шегині” протяжність черги станом на обід третього дня війни перевищувала 30 кілометрів, а за чотири години зросла ще на понад 10 кілометрів. Щоби потрапити сюди, мені довелося замість траси їхати манівцями через сусідні села. Адже основний шлях, який веде до польського кордону, майже заблокований — автівки вишикувалися у декілька смуг. Люди стоять у заторах по двітри доби, той, хто не витримує, залишає автівки напризволяще та йде десятки кілометрів до пішого переходу...
Саме на пішому — найнапруженіша ситуація. Тут сотні людей намагаються прорватися ближче до пункту пропуску, їх з усіх сил стримують прикордонники з металевими щитами...
Людям на кордоні допомагають місцеві мешканці — вони виносять столи, на яких розкладають їжу, питну воду у відрах, пропонують пледи, щоб зігрітися. На паркані однієї з домівок поблизу кордону місцеві вивісили пакет із яблуками — пригощайся, хто хоче. У черзі знайомлюся з 28-річною Анною з Луганщини. “Ми з 4-річним сином переховувались у підвалі, коли в нашому містечку Сватове почалися обстріли, — каже жінка. — Тоді мій синочок сказав: “Мамо, я хочу жити”. Ці слова пронизали мою душу. Я вирішила, що зроблю все для того, аби син міг жити. Тоді й прийняла рішення терміново виїхати з України, поки тут небезпечно”.
Анна разом зі свекрухою та дитиною їде до свого чоловіка, який на заробітках у Німеччині. Каже, що вірить у перемогу Збройних сил України. Планує повернутися на Батьківщину, щойно російські окупанти відступлять.
На узбіччі бачу покинуті валізи — важкі речі залишають люди, які фізично не можуть тягти їх до кордону більше як десяток кілометрів. “Люди розуміють, що життя — цінніше, ніж купа одягу, — роздумує 32-річна Юлія зі Старого Самбора. — Війна змінює пріоритети людей...”
24-річна Елла з Кам’янця-Подільського каже, що була змушена залишити валізу, бо вона зламалася. “Я з чотирирічним сином йшла пішки до кордону 15 кілометрів, уночі, в мороз, — розповідає Елла, яка прийняла рішення шукати прихисток за кордоном у перший день війни. — Коли валіза зламалася, я не могла тягти її на плечах. Залишила — і Бог з нею”.
Українка розповідає, що її вагітна подруга з трирічною дитиною також йшла десять кілометрів, бо під’їхати до пішого переходу тепер неможливо. “Якби не маленька дитина, я б залишилася в Україні, — додає Елла. — За себе не боюся. Боюся за сина. В Україні залишилася моя мама. Вона чекає нас — і ми обов’язково повернемося!”
Поки розмовляємо, з вікна автівки поруч чутно гавкіт маленького померанського шпіца. “Це Еллі, знайомтеся, — привітно каже 30-річна Юлія з Тернополя. Вона в автівці з мамою, сестрою та маленьким сином. — Так склалося, що ми не мали змоги зібрати все необхідне, маємо лише по одній парі змінного одягу. Але залишити Еллі не могли ніяк — вона для нашої родини найбільша цінність”.
Юля додає: дорога дуже виснажлива, вона з сім’єю стоїть на кордоні вже три доби...
“Тепер ми їдемо у Перемишль до знайомих, а далі вирушимо до Німеччини, — каже українка. — Я працюю у німецькій фірмі, вона пообіцяла надати нам притулок. У Тернополі в нас залишилися чоловіки, які боронитимуть рідний край. А ми вже зовсім скоро до них повернемося”.
За декілька метрів біля багажного відділення своєї автівки стоїть 43-річна Світлана з Києва. “Я знала, що вивозитиму доньок за кордон ще за тиждень до початку повномасштабного вторгнення, — каже вона. — Усі навколо крутили пальцем біля скроні, мовляв — ти що, ідіотка? Путін не нападе, це ж зруйнує Росію! Але, як бачимо, ідіотка — не я, ідіот — очільник Кремля...”
21 лютого жінка з двома доньками вирушила до Трускавця. А коли почали бомбити столицю, була готова їхати в бік кордону. “Щоправда, виїхали ми не одразу, бо я не могла відійти від шоку... Втратили момент, коли кордон можна було перетнути за декілька годин. Стоїмо вже три дні, — зітхає Світлана. — Прямуємо до Франції. Ми працюємо в офтальмологічній компанії, керівництво пообіцяло прихистити нас там”.
У Києві в жінки залишилися чоловік та брати, які долучилися до територіальної оборони столиці, а також мама. “Їй 76 років, вона одразу сказала, що нікуди не поїде, що би не сталося, — розповідає Світлана. Міміка жінки видає її сильне хвилювання. — Нещодавно ми всі перенесли коронавірус у важкій формі з пневмонією, мама була в реанімації. Лише стала приходити до тями. І от одна небезпека минула, аж тут інша прийшла — значно масштабніша. Що ж це за життя таке?..”
Пані Світлана каже, що до України повернеться якомога швидше. “А доньок залишу за кордоном, хочу, аби вони були в безпеці”, — додає жінка.
Неподалік від кордону — медичний пункт. “Останні дні в нас просто пекельні: у людей підвищується тиск, болить серце. У всіх здають нерви, незалежно від віку, — каже медсестра центру Марія. — У пенсіонерів фіксуємо виснаження, вони буквально падають з ніг... У нашому центрі сьогодні вночі на підлозі ночувало 12 людей”.
ЯКА СИТУАЦІЯ НА ІНШИХ ПУНКТАХ ПРОПУСКУ?
“На пункті пропуску “Краковець” мій брат з інвалідністю разом із 70-річними батьками стоїть уже другу добу, – каже 45-річна вінничанка Олеся. — А я тим часом записалася до лав волонтерів, буду допомагати медикам. Як тільки переможемо, мої рідні повернуться. Поки що погостюють у тітки в Кракові”.
“Я відвіз дружину з дворічною донькою на пункт пропуску “Рава-Руська”. На кордоні ми стояли приблизно 11 годин, — каже 30-річний львів’янин Олексій. — Там попрощалися... Не знаю, коли побачимося... Я орендував їм квартиру у Варшаві на місяць. Проте переконаний, що ворога ми здолаємо набагато швидше. Впевнений у цьому, бо вірю у ЗСУ, вірю в територіальну оборону, членом якої є. Разом ми переможемо Росію! І моя сім’я повернеться на Батьківщину — жити під мирним небом. А поки що — нехай там, у Польщі, їх береже Господь. Люблю вас, мої найдорожчі”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про людей, які масово прибувають до Львова, утікаючи від обстрілів
