Змагання відбулися у німецькому Дюссельдорфі. У цих міжнародних спортивних іграх, які заснував принц Гаррі, беруть участь ветерани війни, що отримали поранення. Українська збірна складалася з 25 учасників. Стрільба з лука, легка атлетика, настільний теніс, веслування на тренажерах, паверліфтинг, велоспорт на шосе, волейбол сидячи, баскетбол на візках, плавання — саме в таких видах спорту змагались цьогоріч наші спортсмени. І здобули чимало нагород — 12 золотих, 14 срібних та 8 бронзових.
“З ЛУКА СТРІЛЯЮ ЗУБАМИ”
33-річний Володимир Товкис, який родом із Кіровоградської області, на рахунку має три “золота” і одну “бронзу”. Ветеран розповідає, що пішов в армію ще тоді, коли це не стало мейнстримом. У 2008 — 2009 роках проходив строкову службу у 25-й бригаді Десантно-штурмових військ. Після невеликої перерви сім років прослужив в управлінні держохорони, а у 2017-му приєднався до лав Нацгвардії.
“Я хотів бути на фронті, адже знав, що там буду корисним, — каже Володимир Товкис. — У складі Нацгвардії переважно воював на Донеччині. У вересні 2019-го отримав поранення у голову на Світлодарській дузі. Куля пройшла крізь щоку під правим оком”.
Володимир пробув у комі майже 11 днів. Ліва нога і ліва рука була паралізовані.
“Люди з таким пораненням схожі на тих, хто пережив інсульт, — каже Володимир. — Коли вийшов з коми, то почувався розгубленим, не розумів, що сталося. Я переніс трепанацію, мені вирізали частину кістки. Коли торкався голови, то відчував мозок під шкірою. Довго не міг оговтатись. Дуже допомогла підтримка рідних, друзів, побратимів”.
Через два місяці після поранення Володимир одружився. Скромна церемонія відбулася у Жовтневому палаці в Києві. Військовий заледве почав ходити.
“Щоб дійти до палацу, потрібно було подолати десять сходинок. Я ледве йшов, тримаючись за кохану. Охоронець, який це побачив, сказав: скільки років тут працюю, ще ні разу не бачив, щоб чоловіка так у РАЦС тягнули. Ми посміялися”, — згадує мій співрозмовник.
Після поранення Володимир зацікавився Іграми нескорених. У 2023-му, за підсумком львівського кваліфікаційного турніру, його обрали до збірної.
“Мене надихнув приклад ветерана Ігоря Галушки, у якого було схоже поранення і він переміг на Іграх нескорених у Гаазі з веслування на тренажерах. Я подумав, що теж зможу! — каже ветеран. — Тож став активно готуватися. Тренувався двічі на тиждень приблизно по дві години. Підготовка дала результат.
Два “золота” я отримав за веслування на тренажерах — за 4 хвилини нагріб 1126 метрів, а за одну хвилину — 328 метрів, — розповідає переможець. — Щоправда, я настільки виклався, що мене вже просто виносили після виступу, бо я не міг стати на ноги. Ще одне “золото” я здобув у командному турнірі зі стрільби з лука. Я, до речі, стріляю зубами, оскільки через параліч рука не може виконувати деякі функції. “Бронзу” отримав з метання диска”.
Володимир зауважує, що у Дюссельдорфі відчув величезну підтримку всього світу.
“Усі скандували “Україна”, за нас вболівали, а головне — під час виступів політики й інші видатні люди називали події в Україні не якимось конфліктом, а збройною агресією РФ. Це дуже важливо, — переконаний Володимир. — Кожним виходом на п’єдестал ми нагадували світові про Україну. Ми показали, що нескорені навіть після поранення”.
“ПЕРЕМОГУ ПРИСВЯЧУЮ ПОЛЕГЛИМ ЗАХИСНИКАМ”
У командній стрільбі з лука разом з Володимиром виступав 33-річний ветеран Максим Зубов. На його рахунку одне “золото” і одне “срібло”.
Максим народився в Росії, у Бєлгородській області. Але в чотирирічному віці переїхав у Шостку, що на Сумщині. Тож це місто вважає рідним. Хлопець навчався у Києві, здобув спеціальність інженераелектромеханіка, але у 2013- му пішов служити в 95-ту бригаду за контрактом. Війна застала його вже в армії.
“Наша бригада виконувала завдання на Донеччині. Під час звільнення Слов’янська я отримав вогнепальне поранення обох ніг, травмувавши стопи, — розповідає Максим Зубов. — Ліва стопа взагалі була розтрощена, її навіть хотіли ампутувати. Два місяці не вставав з ліжка. Загалом реабілітацію проходив майже рік”.
У 2015 році Максима перевели до навчального центру, де він готував поповнення для Десантно-штурмових військ у статусі інструктора. Через рік звільнився зі служби.
“Був момент, що я просто не знав, що мені далі робити у мирному житті, — зізнається ветеран. — Був пригніченим. Але на той час у мене вже була молода сім’я, тож мусив адаптуватися. Пішов на курси англійської мови, що його організували спеціально для ветеранів. Там познайомився з Павлом Мамонтовим — членом першої збірної України на Invictus Games у 2017 році. Так дізнався про ці Ігри”.
З 2017-го по 2019 рік Максим навчався у Києво-Могилянській академії за спеціальністю “публічне управління та адміністрування”. Після цього працював у Мінрегіоні, а потім — у Мінветеранів.
У 2018 році ветеран спробував свої сили на відборі на Ігри нескорених, але тоді не потрапив до збірної. У 2023 році йому це вдалося.
Максим здобув “золото” з командної стрільби з лука серед новачків. А “срібло” отримав з паверліфтингу у ваговій категорії до 63 кілограмів.
“Перемогу зі стрільби з лука я присвячую всім хлопцям і дівчатам, які загинули на війні. Без них ми б не змогли піднімати прапор своєї держави на світовій арені, — каже Максим. — Ігри нескорених дуже важливі для поранених ветеранів, адже передусім ми долаємо себе. Також це можливість продемонструвати дух незламності України. Важливо, щоб світ нас підтримував”.
“25 ЛЮТОГО Я ВЖЕ БУЛА У ВІЙСЬККОМАТІ”
30-річна госпітальєрка Юлія Шевчук на Іграх нескорених виборола золоту медаль у стрільбі з лука серед жінок-новачків. А на веслуванні на тренажерах взяла два “срібла”.
Дівчина родом з міста Лубни Полтавської області. Але вже понад 14 років живе в Києві.
“Домедичну допомогу на базовому рівні почала вивчати в школі, бо моя бабуся дуже хотіла, щоб я вступила в медичний університет, — ділиться Юля. — У 2014 році я декілька разів їздила на війну як волонтерка. У 2015 почала працювати вже як інструкторка. Пізніше надавала допомогу у складі добровольчої “швидкої”. У січні 2016-го отримала поранення біля Майорська, коли їхали забирати важкопораненого. Міна впала недалеко від “швидкої”. Мені поранило руку і голову”.
Після лікування я поїхала знову на фронт. У 2018 думала, що остаточно повернулася до мирного життя. Працювала в компанії, яка займається радіозв’язком. “Але оскільки фронт прийшов просто до мене додому — під Київ, то 24 лютого я прилаштувала свого собаку, а 25-го вже була у військкоматі, — каже Юлія. — Минулого року я зазнала травм обидвох ніг та отримала черепно-мозкову травму. Це сталося на Харківщині, коли ми прямували забирати поранених. Машина наїхала на протитанкову міну, а нас уже зачепило осколками”.
Юля почала стежити за Іграми нескорених після того, як її посестра Мая Москвич взяла “золото” зі стрільби з лука.
“Думала, що колись і я візьму участь у цьому турнірі, але пізніше. Та в останній день подачі заявок мене переконали взяти участь у нацвідборі, — каже співрозмовниця. — Одразу після нього я поїхала з госпітальєрами на ротацію у Донецьку область, а по поверненню дізналась, що я в збірній і потрібно їхати на перший навчально-тренувальний збір. Таких зборів було лише три по декілька тижнів. Тому це був неабиякий виклик — опанувати три види спорту за такий короткий час.
Я обрала лук, бо цей вид спорту допомагає з концентрацією та внутрішнім спокоєм. Плавання корисне для ніг та спини, а веслування на тренажерах для того, щоб відновити м’язи. Ця перемога означає, що я перемогла себе. Але найбажаніша перемога для мене — над РФ — у нас ще попереду”.
“КОЛИСЬ Я ВЧИВ СИНА ПЛАВАТИ, А ПОТІМ — ВІН МЕНЕ”
А найтитулованішим представником збірної України став 40-річний військовослужбовець ЗСУ Назар Вознюк, який здобув шість медалей: чотири “золота” та два “срібла” у плаванні й веслуванні на тренажерах.
Назар Вознюк родом з Кривого Рогу. До війни жив щасливо з дружиною і сином. Майже 20 років працював адвокатом, мав свою юридичну компанію. Коли ж почалася війна у 2014 році, він, як колишній військовослужбовець й офіцер прикордонних військ, не зміг сидіти вдома.
“У 2014 році перебував у зоні бойових дій. Та невдовзі загинула моя дружина і я був змушений повернутися до сина, якому було три роки, — розповідає Назар Вознюк. — Але у 2019 році повернувся на службу, бо розумів, що велика війна невідворотна”.
У зоні бойових дій Назар отримав важку спинальну травму. “Я міг узагалі не ходити, але... — каже ветеран. — Одним з показань лікарів під час реабілітації було плавання. Син мене дуже підтримував. Колись я вчив його плавати, а потім — він мене. Я займався плаванням і до війни — брав участь у чемпіонатах України й світу”.
Тож не дивно, що одним із видів спорту на Іграх нескорених ветеран обрав саме плавання.
“Я пройшов нацвідбір з плавання. А вже під час тренувальних зборів мені запропонували спробувати себе ще й у веслуванні, — каже співрозмовник. — І у веслуванні на тренажерах на витривалість я отримав “золото”, а на спринті — “срібло”. Своїми перемогами я хотів показати всім пораненим військовим, що їхнє здоров’я, реабілітація залежать від особистої волі та постійної праці. Якщо працювати над собою, не опускати руки, то можна жити повноцінним життям”.
