Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець оприлюднив разючі факти знущання з дітей у Великолюбінському багатопрофільному навчально-реабілітаційному центрі, що на Львівщині. Тут, зокрема, живуть діти з особливими потребами.
“Зафіксовано свідчення дітей про те, що директор закладу здійснював дії сексуального характеру стосовно дівчат-вихованок, публічно принижував їх, а також погрожував побиттям та поміщенням до психіатричної лікарні за “погану поведінку” чи “порушення розпорядку дня”, — повідомив омбудсман. — Діти скаржились, що їм систематично казали: “Ти нікому не потрібен”, “Твої батьки — алкаші”, “Ти хворий”, “З тебе нічого доброго не вийде...”
У справі розпочато кримінальне провадження, директора закладу усунено від роботи, хоч він і не визнає своєї вини. Триває розслідування. До речі, днями суд ухвалив вирок одній із виховательок цього закладу за побиття учениці дерев’яною указкою. Жінці призначено громадські роботи із забороною працювати з дітьми протягом року.
Також стало відомо про порушення прав дітей в одному з дитячих будинків-інтернатів на Закарпатті. Моніторингова група виявила, що вихованців закладу використовували як дармову робочу силу для збору яблук у приватному саду одного з підприємств. Крім того, директор інтернату побив дитину.
А нещодавно Львівщина знову опинилася в епіцентрі скандалу після моніторингового візиту до дитячого притулку Служби у справах дітей ОВА. За словами омбудсмана, в закладі, зокрема, вихованців карають за певні проступки, поміщаючи в... ізолятор.
“Адміністрація закладу пояснила це тим, що діти симулюють хворобу, аби не йти до школи. Однак залишати неповнолітніх там за зачиненими дверима без цілодобового нагляду неприпустимо, — заявив омбудсман. — Чимало дітей перебувають у притулку понад встановлений термін — 90 днів. Деякі вже більше двох років живуть у закладі. Лікарі здійснюють медичну практику без ліцензії, що є грубим порушенням”. Втім посадовці називають такі звинувачення безпідставними. Хоч і підтверджують наявність спеціальної кімнати у притулку. Але її начебто використовують для ізоляції хворих.
“Того дня, коли прийшла перевірка, в ізоляторі перебували дві дитини, які не пішли до школи, оскільки скаржилися на біль у животі. А щодо перебування дітей понад встановлений термін — це сталося через те, що ми не маємо куди їх подіти. Йдеться про дітей із регіонів, де тривають бойові дії (Запорізька область. — Авт.)”, — пояснює Володимир Лис, начальник Служби у справах дітей Львівської ОВА.
Однак якщо порушення термінів перебування ще можна пояснити, то побиття, розбещення чи трудову експлуатацію в подібних закладах виправдати неможливо. То що ж насправді діється в наших інтернатах?
— Безперечно, такі випадки абсолютно неприпустимі, — зазначає Олексій Лазаренко, кандидат педагогічних наук, колишній керівник кримінальної міліції у справах дітей МВС України, віцепрезидент Всеукраїнської фундації “Захист прав дітей”. — Я вважаю, що все залежить від адміністрації та керівника закладу. Директор повинен нести повну відповідальність за все, що відбувається в дитячому закладі. Якщо він компетентний, то таких ситуацій бути не повинно.
— Зауважу, що в Україні відмовилися від терміна “притулок” ще багато років тому, коли почалася реформа системи. Цей процес передбачав заміну терміна на більш сучасну й відповідну назву, якот “Центри соціально-психологічної реабілітації дітей”. У таких закладах діти мали б перебувати тимчасово, поки вирішується їхнє подальше життєвлаштування, — каже Наталія Максимова, докторка психологічних наук, професорка Київського інституту сучасної психології та психотерапії, голова Комітету сприяння захисту прав дитини. — Власне тоді вирішили: “Позакриваймо інтернати, і всі діти підуть в сім’ї”. Так, багато таких закладів справді закрили. Але достатньо сімей, на жаль, не знайшли.
Оскільки процес прилаштування дітей у родини загальмувався, центри, які замінили притулки, опинилися в непростому становищі. Дитина має перебувати в такому центрі не довше ніж 90 днів, але за цей час для неї не знайшли сім’ї. Що ж тоді робити? Викинути таку дитину на вулицю? Знаю, що знаходили такий вихід: через 90 днів записували в документах, що дитина вибула, а через два дні знову прибула...
— А що скажете про працівників закладів, які жорстоко поводяться з дітьми?
● О. Лазаренко:
— Це ознака професійного банкрутства працівника, який не здатний здобути авторитет професійними методами. Такий педагог не будує довіру, намагається заробити авторитет силою: б’є дитину, дитина боїться, а він має це за повагу. Такі інциденти свідчать про крах системи добору кадрів у сфері охорони дитинства та захисту прав дитини. За яким принципом добирають таких працівників? Його вигнали зі школи, а він став директором тут, бо ніхто більше не хотів працювати?
Є проблема з фінансуванням, забезпечення закладів кваліфікованим персоналом недостатнє, оплата праці низька. Соціальний пакет для працівників не відповідає складності роботи, адже вони працюють з дітьми, що потребують особливої уваги. Брак належного добору кадрів призводить до того, що в заклади потрапляють випадкові люди.
● Н. Максимова:
— Центри соціально-психологічної реабілітації дітей часто відкривали у приміщенні дитячого садка. Вихователям, що раніше працювали з малюками, дали завдання працювати з важкими підлітками. Працівники таких закладів часто не мають належних знань та навичок для роботи з травмованими дітьми. Некомпетентність вихователів призводить до того, що вони не знають, як впоратися з такими дітьми, а через низьку зарплату не шукають рішення. У таких закладах по штату обов’язково мають працювати психологи та соціальні працівники, але часто їх там немає.
— Але чи буде розв’язано проблему, якщо поліпшити фінансування цих закладів?
● О. Лазаренко:
— Просто підвищити зарплату працівникам центрів — замало, проблему треба розв’язувати системно. Можливо, справді краще, щоб усі діти виховувались у сім’ях, але ж країна поки що не може забезпечити достатню кількість прийомних і фостерних родин, особливо в умовах війни. Системи адаптації таких дітей до прийомних сімей не існує: бракує фахівців, механізмів підтримки, і держава не забезпечує супровід психологів та інших спеціалістів. Належного фінансування таких сімей також немає. До того ж в Україні бракує кваліфікованих фахівців у сфері захисту прав дитини.
Проблема не тільки в керівництві дитячих закладів, а й у міністерствах, які відповідають за цю сферу. Іноді керівники такі непрофесійні, що не обізнані навіть з основними міжнародними документами, як-от Конвенція ООН про права дитини. Проте вони обіймають високі посади і роблять гучні заяви, мовляв, “у моєму міністерстві все гаразд”.
● Н. Максимова:
— У Канаді останній сиротинець закрили ще в 70-х роках. В Європі та США культура прийомних сімей поширена, і до цього ставляться з великою відповідальністю. Там є поняття професійного батьківства. Але нам до цього ще далеко.
— Може варто посилити контроль над такими спеціалізованими закладами?
● Н. Максимова:
— Контролювати такі заклади на практиці важко, особливо якщо дітей залякали. Коли приходить комісія, дітей гарно одягають, дають іграшки. Пам’ятаю випадок під час такої інспекції: маленька дівчинка, віком років шість, сказала: “Як добре, що ви прийшли, бо нам хоч іграшки дали. Ви підете, і їх у нас заберуть”. Зазвичай перевіряють, що діти їли, як вони одягнені. Але про психологічний стан не йдеться. Для цього потрібні фахівці, які мають входити до комісій. Однак цього майже немає, оцінюють лише матеріальні умови.
Ще одна проблема — служба у справах дітей здебільшого виконує функції контролю: її завданням часто є вилучення дитини та забезпечення юридичних процедур, як-от судові засідання. Соціальний супровід прийомних сімей мають здійснювати соціальні служби, але після децентралізації їхнє фінансування лягло на місцеві бюджети. На жаль, часто пріоритет віддають іншим потребам, наприклад, ремонту доріг, мовляв, “нащо нам ті сироти”.
— Як пережите насильство у притулках може впливати на психологічний стан дітей у майбутньому?
● О. Лазаренко:
— Можна припустити, що станеться з випускниками таких закладів, якщо з ранніх років вони засвоюють модель насильства. Дитина вчиться, що поважають сильного: бояться того, хто б’є, а отже, треба прагнути влади. Це формує викривлене уявлення про стосунки, де страх замінює повагу, а насильство стає нормою поведінки.
● Н. Максимова:
— Психологічне та фізичне насильство має жахливі наслідки для дитини. Діти, що виросли без батьків, рідко нормально адаптуються в суспільстві: лише одна з двадцяти може похвалитися успішною адаптацією, решта через пережите насильство часто стають алкоголіками, наркоманами або злочинцями.
Діти, які пережили насильство, часто травмовані, стривожені або агресивні. Вони потребують справжньої терапії, їхнє життя має бути організоване інакше. Основною умовою для нормального розвитку дитини є відчуття безпеки: дитина має бути певна, що її захистять, що їй нічого не загрожує, що вона може бути собою і що її приймають з любов’ю й увагою. На жаль, цього у наших закладах немає.
Війна лише загострила ситуацію, але конкретних кроків підтримки для цих дітей ми не бачимо. Ба більше, держава неспроможна забезпечити їх конче потрібним — одягом і взуттям. На мою думку, саме громадські організації й благодійні фонди, що залучають спонсорів, можуть поліпшити їхнє життя. Якісна соціальна й психологічна реабілітація здебільшого здійснюється в центрах, які мають підтримку недержавних організацій. У державних закладах діти часто залишені напризволяще.
