До одного з найбільших християнських свят — Різдва — “Експрес” підготував текст про празникування українців, які у різний час боролися за незалежність нашої Батьківщини, прославляли її своїми талантами й вміннями. Бережімо добрі та радісні українські традиції святкування Рождества Христового, адже вони — частина нашої національної ідентичності.
ІВАН МАЗЕПА
гетьман Війська Запорозького, політичний і державний діяч
“Відомо, що гетьман відзначав Різдво у Батурині в своєму храмі, — розповідає кандидат історичних наук, науковий співробітник Музею гетьманства Володимир Панченко. — Тоді вже побутували народні колядки, але серед козацької еліти мазепинських часів були популярними й академічні канти на різдвяні теми. Деякі з них згодом стали народними. Наприклад, мелодія колядки “Небо і земля нині торжествують” — це мелодія канта композитора Миколи Білецького, написаного в середині XVII століття”.
У Святвечір страви на столі були більш вишукані, ніж зазвичай. Замість дерев’яних ложок і виделок використовували срібні. На стіл ставили дорогі чарки.
“Є згадки, що на гетьмановому столі на Святвечір було вино й традиційні 12 страв — із риби, капусти, квасолі, гороху, грибів тощо. Згадують про пісні голубці, які готували з пшоном, вареники з пісною начинкою — гречкою, капустою, грибами. Із солодощів — коржі з маком. Обов’язково на столі Мазепи була кутя — з родзинками, маком, рисом, який тоді називали “рижом” або “сорочинським пшоном”. В узвар гетьманові додавали різноманітні прянощі, вони тоді немало коштували”, — зазначає Володимир Панченко.
У перший день Різдва, як зазначає історик, подавали багату вечерю, де були м’ясо, ковбаси, шинка та інші смаколики.
До речі, на Різдво традиційно скликали святкову старшинську чи генеральну ради. А вже пізніше, після смерті Івана Мазепи, в Конституції Пилипа Орлика Різдво було визначене фіксованою датою проведення генеральної ради, поряд із Великоднем і Покровою.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
письменник, художник
“Про святкові традиції, які панували в родині, Кобзар розповідає у російськомовній повісті “Близнецы”, — каже Олександр Боронь, доктор філологічних наук, завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України. — Зокрема, він пише, що після святкової вечері в них відправляли дітей із хлібом, рибою та узваром до найближчих родичів. Їх із церемонією садили за стіл, переповнений різними пісними смаколиками, і пригощали, як дорослих. Потім міняли їм хліб, рибу й узвар і торжественно проводжали. Діти йшли до інших родичів, і все повторювалося. Ті, які мали велику родину, поверталися додому аж перед ранньою службою. Звісно ж, з гостинцями й зав’язаними в сорочку монетами”.
Шевченкові дуже подобалися різдвяні звичаї. “У нас була велика родина. Бувало, посадять нас у сани та й возять по гостях цілісіньку ніч.
Я пам’ятаю один зворушливий Святий вечір у моєму житті. Ми восени поховали матір. А на Святвечір понесли дідусеві вечерю і коли сказали: “Святий вечір! Прислали до вас, діду, батько і...” — і всі троє заридали. Ми не могли сказати “і матір”, — пише Тарас Григорович у “Близнецах” про події 24 грудня 1823 року, коли увечері напередодні Різдва він із сестрою Яриною і братом Микитою прийшли до діда Івана.
“Перед святами у 1845 році Тарас Шевченко важко захворів, лікар Андрій Козачковський перевіз його до себе в Переяслав. На Різдво Шевченко написав там вірш “Як умру, то поховайте...”, — додає Олександр Боронь. — Відомо, що на Різдво 1846 року Кобзар брав участь у зустрічі кириломефодіївців, яка відбувалася у квартирі Миколи Гулака”.
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ
письменник, громадський діяч
“Сім’я Коцюбинського у Вінниці на Святий вечір застеляла стіл у їдальні запашним сіном і вкривала скатертиною, посередині клала паляницю. Їли юшку з солоної риби, кутю з пшениці та узвар з фігами. На Різдво співали колядок”, — розповідає Наталія Коцюбинська, заступниця директора музею-заповідника Михайла Коцюбинського з наукової роботи.
Згодом Михайло Коцюбинський з ніжністю згадував про ті часи в листі до майбутньої дружини Віри Устимівни: “Що не кажи, а ці святки, цей свят-вечір, маланки, ці колядки й щедрівки мають для мене значіння, промовляють до мене згадками щасливих дитячих літ”.
“Донька Коцюбинського Ірина писала, що на Різдво тато брав активну участь в оздобленні новорічної ялинки. Запалював бенгальські вогні, голосно стріляв із хлопавок, співав з дітьми колядки та щедрівки: “Щедрик, ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски”, — зазначає Наталія Коцюбинська.
У 1911 році Коцюбинський зустрів Різдво на острові Капрі. Про тамтешні традиції святкування він писав: “Увечері, на свят-вечір, зібралися до нас гості... Стіл був заставлений всякими стравами — шинка під турецьким флагом і індик під італійським, холодні закуски, вино, квітки і торти. Велася жива бесіда, спочатку письменники вилаяли всіх своїх товаришів, потому похвалили один одного, словом — все йшло як слід”.
Коцюбинський розповідав, як близько півночі ходив на острові до церкви. Там було “повно людей, шість ксьондзів ревуть, органи грають оперні мотиви. Вже як ми йшли до церкви, гори тріщали од петард, які щохвилини вибухали вогнем”.
Коли служба Божа закінчилась, люди вийшли на площу. “Врешті з вузенької вулички показалась процесія: цілий ряд ліхтарень на довгих палках, за ними йдуть “дзампоньєри” (пастухи з Абруци) і грають стару, як християнство, “новену” на своїх інструментах: козі й дерев’яній дудці. За ними маленький кучерявий хлопчик несе повний квіток кошичок, а в ньому лежить гола дитинка — Христос (лялька). Далі з співом йде публіка. Під ногами стріляють петарди, і дим лізе в рот. Так ми забавлялись до 3 години ночі”, — писав Коцюбинський.
АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ
Митрополит Галицький та Архиєпископ Львівський, предстоятель Української греко-католицької церкви
“Шептицькі були римо-католиками, тож відзначали Різдво у грудні, — каже Іван Матковський, доктор філософії, літературознавець, дослідник спадщини братів Шептицьких. — Та у Прилбичах, де вони жили, була лише греко-католицька церква, туди й ходили на всі великі християнські свята, зокрема й на Різдво у січні.
Шептицькі відзначались багатою кухнею на свята — мама Софія приділяла цьому чимало уваги, могла клопотати на кухні цілий тиждень”.
Шептицькі любили приймати колядників. Дарували їм іконки, які діти самі малювали, книжечки українською та польською про святих, пригощали смаколиками. Ось як Софія Шептицька у листі до Софії Попель описує традиції колядок та посівань: “Зі всього села громадками по 10 чи 5 діток, хлопці окремо, дівчата окремо, приходять, неначе подорожні, з торбою і палицею, закликаючи: “На щастя, на здоров’я, на той Новий Рік”. А відходять, ще голосніше гукаючи: “Най ся родить тут пшениця, жито!..” Маю для них з п’ятдесят книжок польського і руського Апостольства, в яких всі образки ми розмалювали з хлопцями a la Rubens, образки, горіхи...”
З 1888 року, відколи Роман Шептицький (Митрополит Андрей) вступив до Василіянського чину, святкував він уже, як усі греко-католики.
“Одна з родичок Шептицьких, сестра Марія Криста, згадувала, як Митрополит приїхав на Різдво з греко-католицькими священниками та монахами, — веде Іван Матковський. — Вона пише: “Після розмов і колядок Архиєпископ Львівський ближче до півночі запропонував поїхати до брухнальського костелу на різдвяну нічну Службу Божу — Пастерку. “Так давно на ній я не був”, — сказав Митрополит Андрей. Ми вирушили кількома парами саней. Приклякнули вже на костельних лавках пресвітерію, як у дверях костелу появилися величаві постаті вуйка Яна з чотирма синами: Митрополитом, який був вищим за батька, Станіславом, Казимиром та Леоном. Увесь костел почав співати “Aniol pasterzom mowil”. Ці різдвяні свята у Шептицьких були наповнені забавами й веселощами”.
МИКОЛА ЛИСЕНКО
композитор, піаніст, диригент
“На саме Різдво Лисенки зазвичай ходили в гості, — розповідає Валентина Давиденко, в. о. завідувача музею Миколи Лисенка. — Письменниця Валерія О’Коннор-Вілінська у своїх листах зазначала, що на перший день свят усі збиралися у Старицьких, на другий — в О’Коннорів, і аж на третій — у Лисенків”.
О’Коннор-Вілінська також зауважувала, що родина композитора завжди постила в перший і останній тиждень посту. “Підтримували стародавні звичаї й ходили до церкви, добре знали відправи, згадували церковні співи і милувалися їхньою красою. Готувалися ретельно. На кухні пеклося-смажилося”, — згадувала вона у листах.
Олена Пчілка у спогадах писала: “Релігійність Миколи Віталійовича не тільки виходила з засади філософської, сказать би богословської, а любив він чисто обрядовий бік релігії християнської православної. Тим то Микола Віталійович так любив і додержував більше, ніж хто інший, святочні обряди різдвяні, новорічні. На Різдво, на Святвечір у Лисенків бувала при вечері кутя і таке інше”.
Сестра Лесі Українки Ольга у листі до поетеси писала, що новий 1895 рік вони зустрічали у Лисенків. “Була ялинка. Микола Віталійович багато грав, Людя (письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. — Авт.) декламувала свою “Сапфо”.
На перший день свят великою бандою ходили колядувати до знайомих. Так галасували на всю вулицю, що Тимченко (мовознавець, академік. — Авт.) умлівав зі страху, щоб нас не забрали до поліції за порушення тиші та громадського спокою. Наврядувала повну торбину всячини. Остап Лисенко (син Миколи Віталійовича. — Авт.) був за міхоношу й благав зайти ще в одне місце, щоб торба сповнилася вщент”.
За словами Валентини Давиденко, ялинку, про яку згадує Ольга Косач, щороку ставлять у кутку вітальні музею, як свого часу це робили у родині Лисенків. Біля ялинки розміщують Діда Мороза із вати — того самого, якого щороку ставили на свята Лисенки.
ВАСИЛЬ СТУС
поет, перекладач, дисидент
Народився Василь саме на Різдво — 7 січня 1938 року. Але мати Їлина записала його 6-м січня.
“Ми ніколи не святкували днів народження — ні мого, ні Василевого, — пригадує Марія Стус, рідна сестра поета. — Але Різдво у нашій родині таки було, хоч і святкувати тоді в Донецьку 1941 року, серед повністю російського середовища, було вкрай складно.
На Святвечір, пригадую, мали кутю з пшениці. Дванадцять страв не було на столі — не мали такої можливості, жили бідно. Але, пам’ятаю, на Різдво якось був холодець”.
7 січня батьки Стуса завжди ходили до церкви. “Але то не був храм у класичному розумінні, — каже Марія Стус. — Тоді в Донецьку за церкву була, здається, школа якась”.
У родині Стусів знали про різдвяні традиції, розповідали про це дітям, але дотримуватись їх не дуже виходило.
“Ми ніколи не співали колядок, хоча знали, що таке є, — каже Марія Семенівна. — Якось ми з дівчатками пробували у нас вдома потренуватись, поколядувати, але врешті з того мало що вийшло (не знали, як це правильно робити). Навколо було повністю російське середовище, яке не переймалось Різдвом узагалі, а друзів-українців у нас там не було”.
Навколо було повністю російське середовище, яке не переймалось Різдвом узагалі, а друзів-українців у нас там не було.
Василь Стус перший раз почув коляду у Львові. Ці події увійшли в історію як “погром 1972-го” — тоді заарештували 19 учасників різдвяної коляди. Ініціатором вертепу була учасниця правозахисного руху, лікарка Олена Антонів (колишня дружина В’ячеслава Чорновола). Саме в її домі зібралась молодь, якій були небайдужі українські національні традиції. Там вивчали колядки та щедрівки, готували вбрання для вертепу. Загалом до дійства долучилось 45 осіб, і Василь Стус — один із них.
“Ви таки зуміли зберегтись. У цьому ваша сила”, — так описав він свої враження від коляди.
“Коли Василь був у Мордовії у таборі, то й там намагались Різдво святкувати, — каже пані Марія. — Рідні передавали арештантам бодай якісь продукти, з того й готували щось подібне на кутю. А колядки було чутно навіть через огорожі та стіни”.
МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ
історик, громадський та політичний діяч, голова Центральної Ради УНР (1917 — 1918)
“Напередодні Різдва 1903 року трирічна донечка Михайла Грушевського Катруся, яку в сім’ї називали Кулюнею, презентувала батькові подарунок — записник, у якому історик робив записи, — розповідає Світлана Панкова, завідувачка Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. — І саме з нього та подібних щоденників ми знаємо про те, як святкували у родині Грушевського новорічно-різдвяні свята”.
У юному віці Михайло Грушевський якийсь час жив із родиною на Кавказі. Він писав про цей період: “У нас теж бувало деревце на Різдво. Коли я став підростати, пам’ятаю різні святочні церемонії, котрі батько заховував (представляв. — Авт.) на Різдво при святочній вечері. Я став надавати їм вагу з тим, як у мене почало розвиватись національно-романтичне почуття. Я <...> вчивсь колядок і різних обрядів”.
“Вже коли Грушевський мав свою сім’ю, то в Києві на службу ходив з рідними до парафіяльної Маріїнсько-Благовіщенської церкви, храму Софії чи Володимирського собору, — каже Світлана Панкова. — А далі уже навідувались у гості — вітали Лисенків, Садовських, Старицьких, Леонтовичів, Перетців, Чикаленків, Черняхівських.
У Києві Грушевські спочатку селились у готелі, тож саме туди на свята заходили друзі, учні, рідні. А вже коли родина професора у 1908 році придбала садибу на Паньківській, 9, то колядувати ходили туди”.
24 грудня 1908 року Грушевський був у Києві в Маріїнсько-Благовіщенській церкві. Він писав про службу: “Разила страшенно росийська вимова”.
На листівці — Михайло Грушевський з дружиною Марією. Різдвяне привітання для сестри Ганни. 1899 рік.
Наступного дня додав до своїх записв: “Зайшов ще раз до церкви, зрана. Потім пішли до Садовських. Дістали в презенті песика для Кулюні, котрого я й приніс за пазухою шуби”. До слова, цей песик, якого нарекли Ріккі, був улюбленцем доньки.
СТЕПАН БАНДЕРА
ідеолог і провідний діяч українського націоналістичного руху XX століття, голова Проводу ОУН-Б
“Страви на Святвечір та Різдво готувала мама Степана Бандери Мирослава, їй допомагала помічниця, — розповідає Ярослав Коретчук, директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери. — Готували кутю, картоплю, квасолю, голубці, узвар (його називали сушкою). У хаті ставили дідух. Була в домі Бандерів така традиція: діти на Святвечір квокали під столом — аби у господарстві водились кури та інша птиця. Маленький Степан теж квокав”.
Вранці 7 січня сім’я йшла на урочисту літургію до церкви, а згодом вдома приймала гостей. Приїздили з околиць священичі родини, з якими приятелював тато Степана отець Андрій.
“Андрій Бандера пригощав гостей домашнім вином, — каже Ярослав Коретчук. — А ще — медовим напоєм із власної пасіки. Це була не медовуха, радше медовий нектар.
Вдома колядували. До слова, саме до Бандерів колядники йшли першими — брали благословення в отця Андрія колядувати по всьому селу”.
У дорослому віці Степан Бандера не мав нагоди святкувати Різдво велично, проте старався дотримуватись традицій, як міг. “До сім’ї Бандери завжди приходило ще декілька діячів ОУН, частувались та колядували”, — зазначає Ярослав Коретчук.
У повстанському середовищі навіть виникла колядка про Бандеру: “Нова радість стала, Яка не бувала Над вертепом звізда ясна Увесь світ засіяла. Ой ти чуєш, брате, Сумную новину: Закували у кайдани Нашу неньку Україну. А Степан Бандера На се споглядає Здоймив руки до Ісуса, Ісуса благає: “Ісусе, мій милий, Я Тебе благаю, Поможи ми сю комуну Вигнати із краю...”
7 січня 1957 року в тижневику “Шлях Перемоги” (виходив у Мюнхені) була надрукована стаття Степана Бандери з нагоди різдвяних свят. У ній політичний діяч писав: “Усвідомлення того, чому Бог прийшов на світ найперше до найнижчих, найбідніших, як безпомічне, переслідуване немовля, — наповняє душу вірою і любов’ю. <...> Відчуваємо безпосереднє відношення цієї Різдвяної символіки до теперішнього становища нашого народу і Христової віри у поневоленій Батьківщині”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про цілющу силу молитви
