...До початку повномасштабного вторгнення у цьому приміщенні площею 500 квадратних метрів був спортзал. Ввечері 25 лютого сюди заїхали перші переселенці. “Це були дві мами з трьома дітками з-під Щастя, вони самотужки подолали в такий небезпечний час 1300 кілометрів на “Ладі”, — каже Микола Воронін, куратор притулку для переселенців. — Їхні чоловіки залишились там, на Донбасі, захищати рідний край”.
Цей спортивний хаб переобладнали в притулок за пів дня завдяки тому, що на ідею відгукнулось дуже багато людей, зокрема, з-поміж тих, які тут тренувались. “Усього за декілька годин сюди привезли дивани, двоповерхові ліжка, теплі речі, матраци, ковдри, гігієнічні засоби, — каже Микола Воронін. — Окрім того, долучились небайдужі з бізнес-клубу, налагодивши триразове харчування для переселенців. Місцеві також беруть додому прати постіль, якою користуються евакуйовані”.
Тут є опалення, санвузли, окремі душові для жінок і чоловіків. На рецепції цілодобово позмінно чергують волонтери. Частину однієї з двох зал виділили для їдальні. Тут поставили великий стіл. Є електрочайник, кавоварка, мікрохвильовка, велика супниця з підігрівом. На тренувальних рампах переселенці сушать рушники. А канати й гімнастичні кільця припали до душі дітям, які граються з їх допомогою. “Ще обладнали дитячий куток, є батут, багато ігор, — провадить Микола Воронін. — Облаштували місця для тварин, адже багато хто рятує від війни й своїх улюбленців”.
У цьому притулку можуть прийняти 74 особи. Нині всі місця тут зайняті, але щодня відбувається ротація.
Микола Воронін каже, що вони надають прихисток для дітей і жінок, багатодітних сімей та людей похилого віку.
“Іноді приймаємо й чоловіків. Приміром таких, які після приїзду стали на військовий облік і пішли трудитись на завод, який працює на потреби війська”, — розповідає пан Воронін.
“КОЛИ ЛУНАЛИ ВИБУХИ, ДОНЯ КАЗАЛА “БАХ-БАХ” І ЙШЛА МАЛЮВАТИ”
21-річна харків’янка Аня з 5-місячним сином Артемом у притулку — вже четвертий день. “Вдома залишились мама, чоловік і сестри, — каже жінка, тримаючи немовля на руках. — Нас же вирішили відправити в безпечне місце...”
Аня виїхала з Харкова евакуаційним поїздом разом із кількома подругами та їхніми дітьми. У кожної у Харкові залишились рідні, зокрема, в 23-річної Аліни — мама, у 22-річної Вікторії — 4-річна донька з її батьками. “Вони теж намагались виїхати, але не змогли — дуже велика черга була”, — пояснює Вікторія.
На сусідніх ліжках — Юля та Вероніка дивляться у смартфон. Читають новини. Жінки — з Сєвєродонецька (Луганщина). Називають себе сестрами по біді, бо познайомились у підвалі, переховуючись від обстрілів. Кажуть, їхнє рідне місто розбомбили за два дні...
“Ми з донечкою Лією, їй 2,5 рочка, приїхали сьогодні, — каже 38-річна Юлія. — Вона на диво спокійно реагує на все. Коли лунали вибухи, казала “бах-бах” і йшла малювати. В дорозі ж сюди доня розважала всіх співом”.
Вдома у жінки залишились батьки й брат з двома дітьми, вірили, що все скоро налагодиться, а тепер не можуть виїхати. “Нас же під обстрілами вивіз у Лисичанськ волонтер на власній легковушці. Потім чекали на вокзалі поїзда, який запізнювався на шість годин через обстріли. Ми бачили, як гатили по нашому місту. Бігали по перону, покидавши сумки. Добрі люди принесли нам хліба, — провадить жінка. — Їхали ми до Львова дві доби. А тут нас так тепло прийняли, дали все необхідне, можна нарешті відпочити”.
Юлія з вдячністю розповідає про всіх людей, які допомагали й допомагають їм. Називає їх ангелами-охоронцями.
За столом із порцією обіду сидить 51-річна Лариса. Вона приїхала з Харкова. “Я з району Салтовка, там бомблять безжально, — каже вона. — Наш будинок — поблизу дороги, дивно, що він єдиний вцілів. Але ні світла немає, ні води...”
Жанна, яка теж із Харкова, провела в підвалі сім днів. Каже, дізналась про велику війну 24 лютого о 5-й ранку, коли почула два вибухи, а тоді — канонаду. “Розбудила сусідів, зібрала документи, декілька светрів і побігла до укриття”, — ділиться. У Харкові в Жанни залишився батько з мачухою, а в передмісті — мама з вітчимом і 24-річним братом, який рветься на фронт.
“А у нас було чути все, що відбувалось у напрямку Донецька, це дуже страшно, — сідаючи до столу, ділиться 32-річна жителька Краматорська Юлія. — Я зібрала 5-річну Мар’янку й поїхала разом з подругою та її 4-річною дитиною сюди, до Львова. Далі — у Польщу”. Удома ж залишилась мама Юлії, яка відмовилась виїжджати. “Мама каже — до пенсії залишилось 4 роки, боїться втратити роботу...” — розводить руками Юлія.
“НАШ РАЙОН СЬОГОДНІ ЗРІВНЯЛИ ІЗ ЗЕМЛЕЮ”
На одному з двоярусних ліжок тихо розмовляють 50-річна Тетяна з 18-річним сином Антоном. Вони з Миколаївки Донецької області. Приїхали цієї ночі евакуаційним потягом. “До цих подій я навчався в Інституті високих технологій, отримував підвищену стипендію”, — каже юнак.
Вдома лишився його батько, він працює на Слов’янській ТЕС. “Ми змушені були виїхати, бо син — інсулінозалежний, — пояснює пані Тетяна. — А в місті вже неможливо було дістати інсулін”.
Неподалік у настільну гру з 4-річною внучкою Міланою бавиться 75-річна Тетяна Василівна. Вони приїхали з Харкова п’ять днів тому.
“Удома залишився старший внук-студент, — каже пенсіонерка, яка 45 років пропрацювала на заводі модельєркою. — Напередодні нашого виїзду внук попросився до свого батька — першого чоловіка доньки, от і не зміг виїхати. А той, уявіть лише, путіна чекає... Бачить весь цей жах і повторює: “путін, прийди”... Тоді як уся моя родина — проукраїнська!”
Тетяна Василівна натирає маззю ногу, яку травмувала вдома, спускаючись в укриття. Каже, через травму було важко добиратись до Львова. Але радіє, що потрапили у вагон. “Їхали, наче в “Титаніку” в четвертому класі — місця вільного не було, — напівжартома розповідає жінка. — А тут у притулку для нас — просто рай. Спокій”.
“І ми ледве зайшли в поїзд. Бачили з вікна, як ті, кому не вистачило місця, намагались його зупинити, бігли за вагонами, — пригадує 26-річна Олена, сидячи неподалік на ліжку. Вона приїхала з Харкова разом із 3 річною донькою Софією. — До того весь час сиділи в укритті з низькою стелею. Там було 175 осіб...”
Жінка вирішила покинути рідне місто після того, як побачила у дворі свого будинку розірвані снаряди. “Я зрозуміла, що маю рятувати дитину, — каже вона. — А сьогодні, коли я вже третій день у Львові, дізналась, що наш район зрівняли зі землею... Чоловік сказав мені по телефону: “Тут — руїни на фоні помаранчевого неба...”
“МАМО, ТИ ЗНОВУ ПЛАЧЕШ...”
“А нас у поїзді бійці ТРО годували смачним борщем. Їх ешелон обстріляли, тож пересіли до нас”, — каже 36-річна киянка Людмила, беручи порцію картоплі з котлеткою й салатом для шестирічного сина Дмитра.
Вона приїхала з двома синами вчора вночі. Спершу дивувались, що тут можна спокійно ходити вулицями, ще й в магазинах — багато продуктів. “Навіть пампушки є”, — усміхається Дмитрик.
“Ми живемо біля аеропорту “Жуляни”, ще й на 18-му поверсі. Бачили й чули перші вибухи, — каже жінка. — Діти весь час були в укритті. Ми ж раз у декілька днів бігали додому, аби нашвидкуруч приготувати їсти”.
Коли я поцікавилась, де чоловік пані Людмили, вона розплакалась. “Захищає місто в складі тероборони”, — каже.
“Мамо, ну ти знову плачеш”, — підбігає до жінки її 11-річний син. Обіймає. Невдовзі Людмила з синами поїде до Німеччини. Але спершу дочекається подруги з двома дітьми. Їх машиною везе чоловік, який опісля повернеться до столиці. Подруги домовились, що працюватимуть у Німеччині позмінно, аби доглядати дітей, поки їхні кохані боронять рідну землю. “А потім повернемось і відбудовуватимемо нашу чудову країну”, — каже Людмила, витираючи сльози. Син не випускає її з обіймів.
У цей час до виходу поспішає молода жінка. Спиняю її, аби поспілкуватись. Жінку звати Ніна. Одразу з надривом у голосі пояснює, що вона — не біженка.
“Я привезла сюди 12-річну доньку, — каже жінка. — За нею вже заїхали родичі. А я повертаюсь до чоловіка в рідне Помічне Кіровоградської області. Там постійно йдуть обстріли. За 50 кілометрів від нас підірвали два мости”.
Ніна поспіхом одягає куртку. Каже, її чоловік — залізничник, служить у теробороні. Їде до нього, аби допомагати йому та іншим захисникам чим тільки зможе. Завершуємо розмову з пані Ніною вже на вулиці. Під’їжджає таксі. Ми, ще декілька хвилин тому зовсім не знайомі люди, міцно обіймаємо одна одну. “Ми переможемо!” — сказала, забігаючи у таксі, Ніна. “Обов’язково так!” — кажу їй на прощання.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, коли наша держава розірве дипломатичні відносини з Білоруссю