З початку повномасштабної війни росія розгорнула систему так званих фільтраційних таборів. Через них доводиться проходити всім українцям, які хочуть виїхати на території, підконтрольні Україні. Ми поспілкувалися з ними й дізналися про все з перших вуст.
...17-річна Марія Вдовиченко жила в Маріуполі. В один із днів квартира її сім’ї згоріла від прямого влучання російського снаряда. Тоді вона з батьком вирішила виїхати з міста.
“Ми взяли найнеобхідніше й вирушили в дорогу на своїй автівці. Навколо тривали бої, але в нас була мета: вибратися з цього пекла”, — розповідає дівчина.
На одному з блокпостів їх скерували до селища Мангуш — для проходження фільтрації. Там були величезні черги, люди днями перебували без їжі та води. Окупанти максимально все затягували. І так було не тільки тут, а й в інших “таборах”.
“Дійшло до того, що ми стояли в черзі на автобус, яким проїдемо 200 метрів до нової черги, — каже 39-річна Наталія Кальна, яка також із сім’єю намагалась виїхати з Маріуполя і котру скерували на фільтрацію у селище Нікольське. — Щодня нам потрібно було приходити о 9-й ранку й чекати, чи буде хоч якесь просування. Для нас це все тривало майже півтора місяця!”
Сім’ї Наталії довелося заплатити окупантові 100 доларів, аби пришвидшити потрапляння на... допит. Цю процедуру проходять усі, кому більше як 16 років.
Жінка розповідає: на допит викликали по одному. Питали про професію, ставлення до української влади, росіян, війни і навіть про книги та хобі. Обов’язково вивчали мобільні телефони.
“Я залишила на гаджеті трохи нейтральних фото, а батько повністю почистив усе, — ділиться Марія Вдовиченко. — Це викликало в окупантів підозру... Тата лупцювали, морально тиснули, погрожували покалічити та вбити. Коли ж зрозуміли, що це не дає результату, на прощання сильно вдарили по голові. Оговтався він уже на вулиці. Під знущальні вигуки росіян ледве дістався нашої автівки...”
НЕ ПРОЙШОВ ФІЛЬТРАЦІЮ? У ТЮРМУ!
Після допиту українців відправляють на другий етап фільтрації — внесення даних у єдину базу росії. Для цього беруть відбитки пальців, руки та долоні, а також роблять фото. Лише опісля видають папірець, який дає дозвіл на виїзд. Проте отримати той “документ” щастить не всім.
“Пам’ятаю, як при нас виводили людей, які не пройшли фільтрацію, — зазначає Наталія. — Їх саджали в якісь автобуси й везли у невідомому напрямку...”
Тож можна сказати, що нашим співрозмовникам перепустка на волю далася малою кров’ю. На відміну від 25-річного волонтера Ігоря Талалая, який евакуйовував людей із Маріуполя. Його схопили на одному з блокпостів. “Я був взутий у черевики, це не сподобалося “деенерівцям”, — каже харків’янин. — Так само, як і патріотичні світлини в моєму телефоні. Цього виявилось достатньо, щоб позбавити мене волі”.
Ігор потрапив до рук окупантів 19 березня, а на волі опинився аж 15 червня. Спочатку він майже три тижні просидів за ґратами у відділку поліції в окупованому Мангуші (у камері, розрахованій на 5 — 6 людей, було 32!), потім — у Докучаєвську.
“Нас не просто утримували, а й проводили постійні допити, били та морально тиснули, — пригадує чоловік. — Росіяни хотіли вибити з мене зізнання у тому, що я якось пов’язаний із військовими. Коли ж заперечував це, звинувачували в брехні”.
Нас не просто утримували, а й проводили постійні допити, били та морально тиснули.
За якийсь час Ігоря Талалая перевезли в колонію у сумнозвісній Оленівці. Умови там були не кращі: двоповерхова будівля без санвузла, в якій дуже тхнуло. Люди спали на старих матрацах чи просто на бетоні. Їсти давали, але порції були настільки малі, що навіть не втамовували голод.
Людей, з якими харків’янин перебував у колонії, також утримували безпідставно. “Наприклад, там був чоловік, якого кинули за грати за татуювання герба України, — ділиться співрозмовник. — Також із нами утримували пастора: духовна освіта, здобута у Львові, була для росіян вагомою причиною, аби позбавити волі його із сином, а їхнє майно забрати”.
Ігореві пощастило вибратися з полону. Допомогло те, що долею чоловіка опікувалися міжнародні гуманітарні організації. Після пережитого йому таки виписали довідку про проходження фільтрації...
“Увесь той жах нам допомогла пережити віра, що Бог не дає на долю людини випробування, які вона не може витримати, — підсумовує Марія Вдовиченко. — Ну й бажання вижити: на зло окупантові, який робить усе, щоб нас знищити”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як дружина водія маршрутки 5 місяців шукає коханого
