Останні десять років Тетяна Потоцька-Євчук займалася туристичним бізнесом: організовувала паломницькі тури Україною і за кордоном. А коли почалося повномасштабне вторгнення рашистів, присвятила себе волонтерській діяльності. Почалося усе несподівано: у Харкові від коронавірусу помер батько подруги. І пані Тетяна відважилась поїхати за ним...
“Відтоді місцеві жителі, які втратили своїх рідних на війні, стали телефонувати й просити про допомогу, — каже Тетяна Потоцька-Євчук, волонтерка ГО “Військові капелани Волині”. — З Нідерландів пригнали машину-рефрижератор, і так почалися мої поїздки в морги Миколаївської, Харківської, Донецької та Дніпропетровської областей”.
Жінка каже: що ближче до лінії фронту, то менше цивільних машин. “Ти залишаєшся фактично сам на трасі. Інколи бачиш такі ж самі автомобілі, які везуть додому “двохсотих”, — каже пані Тетяна. — Від цього стає моторошно, все це нагадує кадри фільму “Апокаліпсис”. За багато годин у дорозі набрякають ноги й болять очі”.
Від квітня співрозмовниця доправила до різних міст та сіл України понад сто тіл військовослужбовців. У середньому одна поїздка забирає чотири дні, бо доводиться об’їжджати підірвані мости та розбомблені дороги.
“Один зі складних етапів місії “Вантаж-200” — впізнання, — каже жінка. — Якщо тіло більш-менш збереглось і я маю фотографію, ідентифікувати реально. Втім доводиться зазирати у кожен пакет із тілами. В такі моменти моє серце розривається на шматки від болю. А є понівечені тіла, відповідно, й сама процедура впізнання їх складніша та забирає більше часу. Доводиться робити ДНК-експертизу, і лише тоді я забираю тіло. Іноді мішки із загиблими ми тягнемо з поля бою...”
Чи не найскладніший — передусім емоційно — момент зустрічі з рідними тих, кого ти привіз у домовині.
“Батьки — на колінах біля порога, божевільний плач вдови і перелякані дитячі очі — тата більше немає! А ти лише повторюєш, як мантру: “Пробачте, вибачте, не вберегли”. Найважче — це дивитися в очі рідним, я інколи їх просто опускаю, а всередині у мене — пекло, — признається жінка. — Ось нещодавно у Рівне привезла 31-річного героя Костянтина Дмитрієва, який пішов добровольцем на війну ще у 2015-му. Після того повернувся додому, але вторгнення путіна змусило його знову взяти зброю до рук. Чоловік загинув на Луганщині внаслідок авіаудару. У нього залишились дружина та дворічна донечка.
Чи не після кожного похорону я повертаюсь додому й довго плачу, а тоді — знову за кермо і в дорогу. Бо це наші воїни і вони заслуговують на достойне вшанування...”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як українські біженці масово повертаються на Батьківщину
