Юрію Тафійчуку — 91 рік, а його дружині Ганні — 86. Вони — одна з найстаріших подружніх пар Івано-Франківщини, адже прожили разом 65 років! Це може здатися дивним, але до весілля молоді люди майже не зналися. Пізнавати одне одного почали лише... після сватання.
“Моя бабуся зі знаної гуцульської родини Шкрібляків, великої, багатої, поважної, — розповідає їхня онука, 29-річна Світлана Понеполяк. — У її батька було дві полонини, де випасали овець та корів. Бабка Ганна побачила світ у селі Рівня. Була третьою дитиною, мала ще двох сестер і брата. Під час Другої світової війни батько бабусі був заступником голови сільради. На той час село було в німецькій окупації. Коли прийшли радянські “визволителі”, то нібито за співпрацю з фашистами голову родини, мого прадіда, засудили та відправили у Воркуту. А його дружину з дітьми виселили в Казахстан”. Ганні на той момент було дев’ять років.
Юрій Тафійчук народився у селі Верхній Ясенів у багатодітній родині. Після служби в армії працював у колгоспі. Там уперше й побачив майбутню дружину, але тоді навіть не заговорив з нею. “Бабці було 16, коли вона повернулася з Казахстану, — веде далі внучка Світлана. — Першим з майбутнім зятем познайомився мій прадід, тато баби. Йому дуже сподобався завзятий і роботящий хлопець Юрко”. Якось чоловік розповів новому знайомому про свою доньку. Через декілька днів молодик прийшов свататися. “Бабця погодилася, хоча навіть не знала майбутнього чоловіка, — каже Світлана Понеполяк. — Нині таке сватання, звісно, дивина...” Через три тижні 21-річна Ганна і 27-річний Юрій відгуляли весілля. У пари народилося четверо дітей: син Василь і три доньки: Марія, Олена, Галина. Нині Тафійчуки мають 11 онуків та дев’ять правнуків.
Усе життя подружжя багато працювало. Пан Юрій був вправним бляхарем, покривав хати й храми. Вдома ще й пасічникував, косив, заготовляв дрова, допомагав з худобою. А пані Ганна — знана вишивальниця і ткаля. Онука каже, що не пам’ятає, аби дід з бабою кричали одне на одного. А про те, аби чоловік руку піднімав чи навіть замахнувся на дружину, то й мови не було. Пан Юрій вважає: чоловік, який хоче кулаками показати, який він “газда”, не вартий у Бога по землі ходити.
Після 65 років спільного життя вони розуміють одне одного з пів погляду і пів слова. Ось, скажімо, захотіла бабця води принести, лише про це подумала, як дід уже за відра — й до криниці. У свої поважні літа пані Ганна щодня ще вишиває бісером ікони та картини, порається біля домашньої птиці, читає чоловікові газети, бо він уже погано бачить. “Отак вони й крокують по життю — з любов’ю, повагою і розумінням одне до одного”, — зауважує пані Світлана.
За словами внучки, тепер старенькі дуже переймаються війною. Згадують, як вони колись натерпілися від російських зайд. І вірять, що врешті-решт українці переможуть цю московську чуму.
