27 січня для львів’янки Зінаїди Гриневич — особлива дата. Адже ця жінка була однією з понад 7000 дітей-в’язнів нацистського табору смерті “Аушвіц” (Освенцім), а звільнили табір 27 січня 1945 року.
Тоді Зіночці ще не було й чотирьох років. Її спогади з дня звільнення табору дуже обривчасті і нечіткі.
“Пригадую, як я, ще одна дівчинка і хлопчик, замотані у коцики, довго їхали кудись у вагоні без вікон”, — каже пані Зінаїда.
Згодом Зіну перевели у дитбудинок. У юності дівчина працювала на швейній фабриці, недоїдала, бо мізерної зарплати ледве вистачало на те, щоб оплатити вартість орендованої кімнати. Трохи легше стало, коли влаштувалася на військовий завод монтажницею. Згодом Зінаїда закінчила виш, стала вчителькою, вийшла заміж, народила сина та доньку. Проте у серці жив неспокій — адже вона нічогісінько не знала про долю своїх батьків.
ЇЇ НОМЕР БУВ 77370
У 1974 році чоловік Зінаїди побував у Польщі. На прохання жінки відвідав й Освенцім. Як з’ясувалося, списки колишніх в’язнів концтабору добре збереглися. Була серед них і Пасенкова Зіна, під номером 77370 (такі ж цифри вибито на руці Зінаїди Іванівни). А під номером 77369 значилася Пасенкова Юлія. “Може, це моя мама?” — подумала Зінаїда.
Аби розшукати її, вона написала листи в різні установи Білорусі (адже довідалася, що цих в’язнів у 1944 році вивозив вітебський ешелон), а також Росії. Але тривалий час усе було марно. До одного липневого дня.
“Той день не забуду ніколи, — каже пані Зінаїда. — Дзвінок у двері, на порозі — поштарка. Каже: “Вам телеграма”. Читаю її: “Дорога дочка... Виїжджаємо... Поїзд 33, вагон 6. Мама...”
Пригадую, як першим на перон вийшов молодий чоловік, мій молодший брат, народжений вже після війни. Потім — старша сестра. І ось — жінка у хустці. Я не впізнала мами. І вона мене теж... Коли ми зустрілися, мені було вже майже 34”.
Як же мама дізналась про доньку? “Місцева газета у російському Брянську з подачі чиновників, яким я писала, шукаючи маму, опублікувала замітку про те, що жінка з України розшукує рідних. Там були вказані наші імена”, — каже пані Зінаїда.
“МИ ВИЖИЛИ У М’ЯСОРУБЦІ ВІЙНИ”
Наприкінці нашої розмови Зінаїда Іванівна показує мені сині цифри на зовнішньому боці лівої руки. Каже, що дуже їх соромилася. Але саме за цими цифрами мама й упізнала її. “Щойно ми побачилися на вокзалі, мама взяла мене за руку, побачила табірне тавро і вигукнула: “Це ти, моя донечка!” — пригадує пані Зіна. — Знаєте, я думаю, що у мене та моєї родини є ангел-охоронець. Як інакше пояснити, що ми вижили у м’ясорубці війни? Мій особистий ангел виконав мої бажання: я знайшла рідних і маю свою велику сім’ю!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також маловідомі факти та спростування міфів про одну з важливих подій в українській історії
