24 лютого Євген Олефіренко зустрів у військовій формі та з наплічником. Служив у 206-му київському батальйоні тероборони, потім продовжив свій бойовий шлях у Першій окремій бригаді спецпризначення імені І. Богуна. За цей час Євген Олефіренко був гранатометником і мінометником, навчав іноземних добровольців, які захищають Україну, командував взводом...
За освітою Євген Олефіренко — історик (навчався у Києво-Могилянській академії та в одному з університетів Швеції), працював менеджером у готельно-ресторанному бізнесі. Грав на кількох музичних інструментах. Був учасником рок-гурту “Чорторий”. Мав позивний “Елвіс”.
“Після початку російсько-української війни у 2014 році Женька цілеспрямовано готувався до захисту України, — каже Андрій Шевченко, брат героя. — Навчався на офіцерських курсах у Національному університеті оборони, освоював військові спеціальності.
Він усвідомлював небезпеку на фронті, тому вимогливо готувався до складних викликів. Був прикладом для десятків людей довкола... Навіть друзі не знали, що за декілька місяців до 24 лютого він зробив операцію на очі. Бо для нього головною мотивацією було бажання у бою бути максимально ефективним, а окуляри цьому могли завадити”.
Його підрозділ до останнього захищав Лисичанськ. Певний період бійці трималися на території місцевого пивзаводу. Євген навіть урятував бібліотеку одного чоловіка — декілька ящиків українських книжок. Не хотів, щоб вони дісталися оркам і були знищені. До речі, в мирному житті Євген був затятим читачем. Особливо любив книги з військової історії...
Молодший лейтенант Олефіренко зумів вивести свій взвод із напівоточеного міста неушкодженим. Та загинув 7 липня на межі Донеччини й Луганщини — у Григорівці Бахмутського району. Того дня росіяни готували танкову вилазку й накрили село артилерійським вогнем із РСЗВ. Декілька осколків влучили в Євгена, один з яких пройшов над бронежилетом й виявився фатальним. Побратими помстились за нього, не давши шансів ворогові в танковій атаці, — росіяни відступили.
За декілька днів до загибелі до Євгена приїздили дружина Марічка і сестра Богданка. Вони привезли чергову машину для підрозділу.
“У них була майже доба на спілкування, — каже Андрій Шевченко. — Та зустріч виявилась останньою... Для нашої родини це велика втрата. Як і для ЗСУ та країни загалом... Заспокоюємо себе думкою, що там, на небі, додався ще один воїн, який захищатиме Україну”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про ситуацію на ринку зерна і прогнози на осінь
