54-річний полковник Сергій Котенко із позивним “Ратибор” — родом із міста Гайсина на Вінниччині. Він загинув, захищаючи нашу землю на Запоріжжі. Завдяки особистій рішучості полковника Котенка вдалось зупинити наступ ворога, знищити кілька колон його техніки.
“Пам’ятаю, коли був малий, тато вставав о 5.30 і біг у частину на зарядку. Потім повертався додому, забігав у нашу з братом кімнату та гукав: “Тривога, тривога, вовк украв зайченят”. Так тепер я роблю зі своїм маленьким сином, якого назвав на честь тата. Як же я любив свого батька!” — каже 31-річний син загиблого Ростислав Котенко, теж військовий.
“Мій батько був людиною наполегливою та рішучою, ще — веселим та романтичним. Чого тільки варта його історія знайомства з мамою! Вона саме вийшла по хліб, а він запропонував донести сумки додому — і більше вони не розлучались! — згадує Ростислав. — У радянський час батька, військового інженера, скерували на службу в містечко Мирне в Якутії. Після розпаду союзу запропонували вибір — залишитись у росії чи повернутись. Він обрав друге і перевіз нас до Гайсина”.
Тут Сергій Котенко став командиром взводу, потім очолив навчальний курс, мав у підпорядкуванні понад 200 солдатів.
Коли син обирав майбутній військовий фах, батько відмовив його іти служити у внутрішні війська. “У нього, мабуть, була чудова інтуїція. Бо потім ці люди розганяли та вбивали активістів на Майдані, — каже Ростислав. — Я ж пішов у Міноборони, а батько став активним учасником Революції Гідності”.
Опісля Сергія Котенка призначили головою Гайсинської РДА, але на державній службі він довго не затримався. Відмовився від посади, аби піти на передову.
“Тато став командиром 9-го батальйону “Вінницькі скіфи”, — каже син Героя. — Тривалий час вони з побратимами несли службу на Луганщині — у Попасній, де вирівняли лінію оборони. Побували і на Світлодарській дузі. Воював завжди так, аби наші втрати були мінімальні”.
У 2019-му Сергій Котенко отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. “Коли почалося повномасштабне вторгнення, батько з воїнами були неподалік Криму. Накривали їх там кадирівці. Окупанти кілька разів намагались взяти батальйон у кільце, а це б означало загибель для всіх. Тож командир вирішив поділити батальйон на частини і з боєм прориватись.
Батько зі своєю частиною батальйону пішов у напрямку Мелітополя. Вони мужньо тримали оборону там. Знищили чимало ворожої техніки...”
Тим часом молодший Сергіїв брат — Олександр — підписав контракт із ЗСУ й теж долучився до служби. 7 березня він загинув.
“Тато дуже важко переживав цю втрату, — каже Ростислав. — А 9 березня, коли проводжали в останню путь дядька, ми дізнались, що і батько наш поліг...
Сталося це у Запорізькій області. Батько пересувався по позиції. За метр від нього впав снаряд 152-міліметрового калібру...”
Наприкінці нашої розмови Ростислав згадує свою останню розмову з татом. “Я щасливий, що сказав тоді, як сильно його люблю, — каже він. — Тепер усім раджу не соромитися казати рідним людям про свої почуття. Аби потім не шкодувати, що залишилось щось несказане”.
Ростислав обіцяє продовжувати батькову справу, захищаючи Україну від ворога.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також спогади про полковника Валерія Гудзя, який загинув на Луганщині
