...Того ранку волонтер Михайло Супрун вирушив у черговий рейс — він мав евакуювати мирних жителів Бородянки (Київська область). Проте понад десятеро людей, серед яких діти та інсулінозалежні, так і не дочекалися свого рятівника. Його мікроавтобус розстріляли кадирівці. Після цього підпалили машину разом із тілом. Невдовзі місцеві поховали 40-річного чоловіка неподалік дороги. Після звільнення регіону від орків волонтери знайшли могилу й перевезли покійного в рідне село Здовбиця, що на Рівненщині...
Вдова Оксана Супрун з неймовірною теплотою розповідає історію знайомства з Михайлом. “Нас познайомила на Різдво спільна подруга, — каже вона. — Це було кохання з першого погляду! Того ж року ми побрались і вирішили присвятити себе дітям. Їх у нас народилося семеро. Найстаршій, Тані, скоро виповниться 17, а наймолодшій, Анні, — лише два рочки...”
За професією чоловік — механік, але працював столяром. Цим і заробляв на життя.
“Понад десять років ми жили в орендованих квартирах, тому мрією Михайла було звести будинок — причому до 40 років. Він наче щось передчував, — каже пані Оксана. — І таки встиг втілити мрію у реальність. Залишилося лише дещо облаштувати в новому домі...”
Дружина волонтера Оксана та їхні діти.
Жінка пояснює, чому Михайло вирішив зайнятися волонтерством.
“Якось ми їхали у Здолбунові й побачили багато біженців... Усі були налякані, заплакані. Найбільше шкода нам стало діток. У чому ж винні ці янголята? За що з ними так вчиняють? — каже пані Оксана. — Ми стали думати, як можна допомагати тим, хто найбільше постраждав у війні. Я знайшла у соцмережі повідомлення про набір волонтерів для евакуації з гарячих точок. Там було вказано, що охочим слід добре обдумати рішення, бо це дуже небезпечно. Проте мій Михайло зголосився відразу”.
До нього приєднався товариш Сергій Ільчук, і вранці наступного дня друзі вже були в дорозі до Бородянки. “Тоді Михайло зумів евакуювати жінок та їхніх діток, яким було три та сім днів від народження. Загалом він помістив у свій мікроавтобус 13 людей. Привіз їх у Рівне. День відпочив та знову — в рейс...” — розповідає жінка.
12 березня Михайло Супрун вирушив забирати людей у селищі Бородянка, що в Бучанському районі. Попереду їхав товариш. Та раптом рашисти почали обстріл з мінометів та автоматів. Попри те, що на машинах були позначки — евакуація.
“Сергій, друг мого чоловіка, зумів вибратися, хоч і був поранений. Його забрали у Радомишль на лікування, опісля — в Рівне. Але він, на жаль, помер. А мій Михайло загинув на місці, — каже вдова волонтера. — Перед тим, як підпалити його автобус, вороги забрали з кишені мобільний телефон...
Лише через декілька днів до місця трагедії змогли дістатися місцеві мешканці та поховати Михайла обабіч дороги. На початку квітня, після звільнення сіл, ми змогли забрати тіло чоловіка, яке після тих звірств було сильно обгоріле. Перепоховували його у закритій труні...
Михайло був дуже віруючою людиною, завжди дотримувався свого слова і якби міг, то допоміг би цілому світові. Дуже боляче шкода, що Михайло не встиг вивезти більше людей. Він би точно врятував ще не одне життя, але йому не дали цього зробити...
Тепер обов’язки головного чоловіка в нашій родині взяв на себе найстарший син. Андрій доробляє кухонну шафу, яку тато не встиг довести до ладу...”
“Мишко — з тих, хто ніколи б не взяв до рук зброї через свої переконання. Ніколи свідомо не завдав би шкоди іншій людині, — додає Тарас Луцяк, товариш покійного. — Він не заслуговував ось так померти. Адже ніс у цей світ лише добро, бо вірив у нього. Воно було сенсом його життя...”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також спогади про художницю Любов Панченко, яка померла після місяця голодувань у Бучі
