Односельці на колінах зустрічали похоронний кортеж... Закриті труни, панахида, вінки з траурними стрічками й сльози земляків. Ні, не так мріяли повернутися у рідне село побратими-тезки. Вони планували стати кумами — у молодшого, Сергія Романюка-Халявки, півтора місяця тому народилася донечка.
“Ми дев’ять років чекали на первістка, — розповідає Юлія Романюк-Халявка. — Коли завагітніла, ми були такі щасливі! Я вже у декрет збиралася, аж тут війна. 25 лютого чоловік вирушив на фронт разом із товаришем Сергієм Грибіником...
Коли народилася наша донечка Яринка, коханий приїхав у коротку відпустку... Нам було так добре разом...
25 червня увечері, за два дні до загибелі Сергія, ми з ним востаннє розмовляли. Дитина сильно розплакалася, і я сказала, що перетелефоную. Але й через десять хвилин, і пізніше чоловік був поза зоною. 9 липня у нього мав бути день народження. Тепер йому назавжди 41”.
“А моєму Сергію 27 червня виповнилося 44 роки, — каже Лариса, дружина Сергія Грибіника. — Того дня не могла додзвонитися йому, щоб привітати. Відганяла погані думки. Аж потім з’ясувалося, що, коли телефонувала, Сергій був уже неживий...”
У квітні Сергій Грибіник був поранений. Уламок ворожої міни пробив бронежилет, але “зупинився” у лівій лопатці. Хірурги витягнули його й віддали пацієнтові на пам’ять — мовляв, бережи як талісман. Із госпіталя чоловік приїхав додому в коротеньку відпустку. Лариса вмовляла його: “Може, вже не поспішав би на фронт, ти ж ще слабкий після поранення”. А у відповідь: “Не можу, там же Сергій, там хлопці, їм допомога потрібна. Ну ти ж розумієш, що я не за гроші воюю”. “Тепер на пам’ять про тата в нас із донькою залишився той залізний “талісман”, — ледь стримує сльози Лариса.
Обидва Сергії до повномасштабної війни декілька років служили в АТО. Тоді ангели-хоронителі вберегли друзів від смерті. Вони повернулися додому, стали будувати плани на майбутнє. Але їх зруйнував потужний ворожий артилерійський обстріл позицій під Малорязанцевим Луганської області (на південь від Сєвєродонецька). Сергій Романюк-Халявка був механіком-водієм парашутно-десантної роти. А Сергій Грибіник у цій же роті служив стрільцем.
“Серце болить за наших героїв! — каже Тетяна Пивоварова, односельчанка загиблих воїнів, керівничка Костівського відділення “Укрпошти”. — Село в нас маленьке, чуть більше як 600 осіб, 80% — пенсіонери. На таких, як два Сергії, єдина надія. Серьожа Романюк-Халявка був машиністом автогрейдера й узимку дуже допомагав селу, розчищав від снігу дорогу. А Серьожка Грибіник охоронцем працював. І досі стоїть мені перед очима картина, як він під час останньої відпустки вчить свою 13-річну донечку Таню їздити на мотоциклі. Такий щасливий був, як хлопчисько... Обидва прагнули, щоб їхні діти жили у мирній Україні...”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії двох священників, які жили в окупації
