Він родом із Самбора (Львівщина), з дитинства займався боксом і футболом. Згодом вивчився на електромонтера, працював у будівельній сфері. У червні 2022-го пішов до військкомату, там сказали чекати своєї черги. Невдовзі отримав повістку, пройшов навчання на полігоні. Тоді приєднався до 71-ої окремої єгерської бригади, став заступником командира групи. Побратими дали йому позивний "Рама", бо мав широкі плечі й спортивну тілобудову.
“На початку 2023 року нас відправили на Донеччину. Спершу утримували позиції в районі села Андріївка. Щоби вибити нас звідти, росіяни гатили з мінометів, гранатометів, гаубиць, — розповідає Мар’ян Трач. — Потім вирушили в Бахмут — на допомогу хлопцям, які потрапили в оточення. Виходили з великими втратами — дуже багато побратимів там полягло. Тож опісля нас відправили на відновлення.
Далі була Мар’їнка. Наша бригада розділилась на дві колони — заходили справа і в "лоб" противника. Пересуватись по замінованому полю було вкрай важко, проте вдалось захопити один квадратний кілометр, ще й брали полонених. Ворог гатив чи не зі всієї зброї, що мав. А в нас закінувались боєкомплекти, довелось відходити. Це сталось 5 березня 2023 року. Побратим наступив на міну — йому відірвало ногу вище коліна. Поки хлопці відстрілювались, побіг надавати допомогу. Одна мить — і я підірвався на іншій міні. В очах потемніло, впав на спину, схопився за праву ногу — стопи нема. Тіло обдало жаром, але болю ще не було — це стан шоку. Побратими наклали турнікет — отоді й почався шалений біль”.
Першим з поля бою вирішили виносити бійця з високою ампутацією. “Ми повернемось”, — запевнили побратими “Раму”. Та він не став чекати — поповз. До нашої позиції було 900 метрів, які воїн долав три з половиною години. “Мене супроводжував наш дрон — показував дорогу: пролітав кілька метрів, а тоді повертався. Так я знав, куди повзти, — згадує солдат. — Але позаду висів і ворожий дрон, який коригував обстріли, тож по мені випустили більш ніж пів сотні снарядів — гатили з міномета, касетними ракетами. Якось я зупинився в окопчику, послабив турнікет і поповз далі, а за мить в те місце прилетів великокаліберний снаряд. Тож це була важка дорога”.
Через кровотечу кулеметник втрачав сили, непритомнів. Зрештою кинув димову шашку, білий дим побачили побратими й підбігли — до окопа лишалось всього сто метрів. Поклали пораненого на ноші й потягнули під мінометним обстрілом. “Рама” знепритомнів. Медик надав першу допомогу, приїхала евакуаційна машина. Щойно пораненого “повантажили”, ворог почав прицільний вогонь. Водій натиснув на газ, бійці просили: “Терпи, ще трішки. Ти звідти вибрався, а звідси ми тебе вивеземо”. Слова підтримки додали сили. У стабпункті воїну обробили рану, переливали кров. Тоді відправили до лікарні імені Мечникова, що в Дніпрі. Там провели реампутацію ноги, знову переливали кров.
“Того разу від сина довго не було звістки, — зауважує пані Марія, мати воїна. — Аж нарешті подзвонив, сказав, що втратив пів ноги. Ми хотіли одразу ж поїхати до Дніпра, та Мар’яна невдовзі мали переправити до військового госпіталя у Львів. Туди вже й приїхали. Він був у тяжкому стані, приховував свій біль, але дуже зрадів, коли нас побачив”. На ушкодженій нозі воїна з’явився остеофіт (кістковий наріст) і неврома — лікарі їх видалили. Згодом боєць проходив реабілітацію у Великому Любені — відновлював фізичні сили, працював із психологом. Почав опановувати ходьбу на протезі, але завадила ще одна неврома, тож захисника знову прооперували.
“Якось звернув увагу на автобус, що забирав на тренування бійців, котрі зазнали ампутацій. Поцікавився, мене запросили поїхати й подивитись. Так і потрапив до футбольного клубу “Покрова АМП”, — ділиться Мар’ян Трач. — Почав тренування.
До поранення я грав правою ногою, був захисником. Переучуватися на ліву — тримати м’яч під контролем, бити по воротах — доволі важко, ще й коли спираєшся на милиці. Але тренер зауважив, що я навчився швидко бігати й керувати м’ячем, от і поставив мене на позицію бомбардира”. Одного разу Мар’ян вийшов на поле на останній хвилині матчу і забив свій дебютний гол, завдяки чому команда здобула перемогу. Відтак дістав псевдо “Джокер”.
Потім — чергова операція — з видалення ще одного остеофіта. У листопаді 2024-го воїна списали зі служби. Але захоплення ампфутболом він не полишив. “Тренування — двічі на тиждень по 2 — 2,5 години. Вже брав участь у чемпіонатах у Швейцарії, Польщі, Україні — всюди ми здобули кубки. Попереду — нові змагання, — зауважує 32-літній Мар’ян Трач. — Хочу шліфувати футбольні навички. А ще — мрію створити сім’ю”.
На матчах у Львові його підтримують рідні. “Я приїжджаю із внучкою — Мар’яновою похресницею. Ми дуже гучно вболіваємо, — каже мати Марія. — Футбол для сина — як ліки”.
