Бабця Ганна при доброму здоров’ї та пам’яті й ще старається, попри вмовляння рідних, поратися по господарству. Поважна гуцулка — мати п’ятьох дітей, має восьмеро онуків, шістнадцятеро правнуків та семеро праправнуків. На жаль, уже помер її чоловік та двоє синів. А онук Віталій загинув в АТО.
У дитинстві її називали не інакше як Анничкою. Змалку дівчина зазнала напівсирітської долі. Коли їй було лише чотири роки, захворіла і померла мати. Дитина залишилася з батьком, який незабаром одружився та привів у дім мачуху. У родині народилися ще три дівчинки. Анничка, як найстарша, дбала за всіх сестер. До школи ходила лише два роки. Навчання було польською мовою. Метка дівчинка добре вчилася. І навіть вчитель-поляк хотів, аби вона продовжила навчання, проте далі опановувати науки Анничка не змогла: треба було працювати. “Нині це може здатися дивиною, як дитина такого віку полишала навчання і працювала. Та колись усі так жили”, — розповідає син Юрій.
У роки Другої світової війни нацисти вивезли 18-річну дівчину до Німеччини. Там юнці, якщо так можна сказати, пощастило, бо потрапила на службу до бауера (заможного фермера. — Авт.). Дівчині доручили доглядати кіз. Вона важко працювала, але мала що їсти, де спати, ще й мову добре вивчила. Згодом, як згадує син Юрій, мати дуже боялася, аби не сказати на людях щось по-німецьки, бо за таке можна було за окупаційної радянської влади навіть втрапити за грати.
Коли закінчилася війна, Анничка могла виїхати до США чи Канади або ж залишитися в Західній Європі. Та вона понад усе хотіла повернутися до рідних у Карпати. Кілька місяців дівчина добиралася додому, до крові збила ноги, але прийшла.
Удома було неспокійно: тривала національно-визвольна боротьба. Не раз красуня горянка, ризикуючи життям, носила “штафети” (записки) упівцям. Про це й донині бабця Анна згадує з обережністю. Далі дівчина вийшла заміж. Із чоловіком Петром народила двоє дітей: сина Івана та доньку Ольгу. На жаль, родинне життя не склалося. Другим обранцем жінки став Михайло із села Красноїлля. З ним ювілярка прожила у парі майже 70 років. У родині народилися ще троє синів: Василь, Юрій і Михайло.
Чоловік пані Ганни працював дорожником, а вона — у колгоспі. Вдома гуцулка поралася по господарству, шила, в’язала “капчури”, вовняні шкарпетки. До речі, в’яже бабця Ганна й досі, без окулярів.
“Наш дідо був такий добрий, спокійний. А що вже роботящий, — додає онучка Світлана Іванюк. — Дід бабу дуже любив та шанував, ніколи з нею не сперечався. Навіть коли мав рацію, то завжди поступався”. А що вже потішна була пара. Ні одні набутки (свята) без них не обходилися! “Коли діда не стало, баба дуже сумувала”, — розповідає онучка.
Пані Ганна знає сотні давніх співанок. А ще вона — дуже побожна. З розповіді сина Юрія, коли в радянські часи в їхньому селі церква була зачинена, мати ходила до храму в інші села. Завжди пішки, і казала, що дорогою з Богом говорить.
Ювілярка живе зі старшою донькою. Швидко лягає спати, рано встає, багато молиться. Щодо таємниць довголіття, то жінка каже: треба жити і ні на що не нарікати, багато працювати, зла не чинити, Бога про добро просити, а “Він милосердний Тато і кине довгий вік у хату”.