За декілька днів до повномасштабної війни дружина старшого лейтенанта Національної гвардії України відчувала, що може статися щось лихе...
“Ми обговорювали з чоловіком ситуацію, яка тоді створилася, — розповідає 33-річна Катерина Головко. — Я йому казала: “Вітю, не дай Боже, почнеться, що будемо робити? У нас двоє маленьких діток... Я тобі ногу прострелю, але не пущу на війну!” Він лише посміявся, обійняв мене, заспокоїв.
А через два дні, 24 лютого, о п’ятій ранку пішов на виклик. Через 10 хвилин повернувся додому. Я думала, що відбій тривоги. Але, як виявилось, чоловік просто забув документи. Тоді я відчула, що більше він не повернеться...
Разом із дітьми я поїхала на Рівненщину, до батьків Віті. Він же у той час боронив аеропорт на Київщині. Згодом їх перекинули у Вишгородський район. У сусідніх населених пунктах орудували ДРГ противника, окупанти шукали переправу через річку Ірпінь для подальшого наступу в бік столиці.
Під час виконання бойового завдання підрозділ чоловіка потрапив у вогневу засідку. Пострілом із РПГ було пошкоджено перший наш БТР, противник відкрив шквальний вогонь. Розпочався бій. Через деякий час позаду групи Віті висадився десант окупантів...”
Під час бою з’явились перші жертви. Віктор Головко, відстрілюючись, виносив бійців із поля бою до евакуаційної машини...
“Накладаючи джгут одному з хлопців, Вітя побачив, що поряд впала ворожа граната, — каже Катерина. — І він, як завжди, ризикуючи собою, прикрив побратима й отримав поранення. Попри це, виніс товариша з поля бою до авта. А за декілька хвилин в авто влучила граната окупантського РПГ. Мій чоловік і ще два поранені бійці загинули на місці...
Востаннє ж ми говорили 12 березня, у день смерті Віті. Розмова тривала приблизно хвилину. Я скинула йому фото донечки, якій того дня якраз виповнилося пів року. Вже 13 числа моїм рідним зателефонували. Я якраз вклала дитину спати. Зайшла до сусідньої кімнати, а в родичів — сльози на очах, і слова: “Віті більше нема”.
Зайшла до сусідньої кімнати, а в родичів — сльози на очах, і слова: “Віті більше нема”.
Я стала телефонувати до командування, вони дали хіба один відсоток, що він живий. До останнього сподівалась. Думала, нехай би вже поранений чи в полоні, аби лише живий. 21 березня здійснились усі найгірші побоювання — його тіло знайшли”.
Жінка досі не може оговтатись від втрати. І ділиться спогадами про покійного...
“Він був повен життя, — пригадує Катерина Головко, яка прожила в щасливому шлюбі понад десять років. — Любив рибалити на Київському морі, вболівав за “Динамо”, мріяв, аби син став відомим футболістом, і робив для того все, що міг. Із задоволенням куховарив: коли був удома, готував лише він. Це були і торти, і випічка, і десятки рецептів м’яса. Дуже любив нас потішити смачненьким. А коли мав трохи часу, завжди намагався проводити його з сином: водив на дитячі майданчики, в парки розваг тощо. З донечкою так погуляти не встиг”.
37-річному Вікторові Головку присвоїли звання Герой України. Посмертно.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про те, коли у путіна закінчаться гроші на війну
