“Дмитро загинув за 600 метрів від хати моєї мами і за кілометр від домівки моєї подруги, яка ось-ось має народити. Він врятував життя мешканцям щонайменше трьох сіл”, — таке повідомлення дістала Христина Чумаченко від жительки села, поблизу якого загинув її чоловік Дмитро Чумаченко.
“Діма дуже тішився, коли я цікавилася деталями роботи МіГа-29, на якому він літав, — каже Христина. — Одного разу запитала його, як катапультуються пілоти. Він пояснив, що між ногами є ручка, за яку потрібно смикнути. Тоді льотчика викидає, а літак падає. Але додав, що насамперед треба думати не про катапультування, а про те, щоб не наразити на небезпеку людей, спрямувавши літак у місце, де немає будинків. “Але ж ти можеш не встигнути катапультуватися”, — сказала тоді я. Він промовчав. І у своєму останньому бою Дмитро таки не встиг смикнути ту ручку...”
Христина розповідає, що Дмитро народився в росії, але разом із батьками переїхав у Донецьк. Фах льотчика здобув у Харківському національному університеті імені Кожедуба, після чого його відправили на службу до Луцька. Він був командиром у Севастопольській бригаді тактичної авіації.
“Ми познайомилися у 2018 році, коли Дмитро прийшов на службу, — розповідає його друг Антон Нікітенко. — Курсанти були молоді, у парадній формі, очі у них блищали... Він любив свою роботу, любив літати. Дмитро загалом любив життя, а особливо — кохану дружину”.
“Ми з Дімою працювали в тандемі: я, як керівник ближньої зони з групи управління польотів, керував ним, — розповідає побратим Владислав. — Коли влітку мав їхати в зону ООС, Діма побажав, аби чимшвидше повернувся чи щоб мене “бодай привезли” (такий собі чорний гумор). Коли ж я приїхав, обійняв і поцілував... Ми були як брати. А якось у січні я спіймав себе на думці, що Дмитро проживає кожен день, як останній, — постійно хоче щось робити, зі всіма набутися. Ми жили в сусідніх будинках, часто ходили один до одного в гості. Планували поїхати в гори і на море”.
“Діма дбав про саморозвиток, читав бізнес-літературу та багато вкладав у наш спільний заклад — маленький сімейний кінотеатр, — каже Христина Чумаченко. — Він любив співати про польоти та пілотів у караоке, робити сюрпризи”.
Він любив співати про польоти та пілотів у караоке, робити сюрпризи.
Христина згадує також, що вони планували одружитися щонайменше через п’ять років — мовляв, куди поспішати? Та Дмитро освідчився їй менш ніж за пів року після того, як вони стали зустрічатися.
Зі слів подруги, Альони Нікітенко, Дмитро був дуже романтичний. “Коли він познайомився з Кріс, то майже одразу кинув курити. Тоді ми зрозуміли, що хлопець налаштований серйозно, — згадує вона. — А як він готувався перед освідченням! Продумав кожну деталь: місце, квіти, кульки, кодове слово, щоб ми залишили їх наодинці...”
“Той день, коли Діма став на коліна, підніс букет та освідчився, я пам’ятатиму все життя”, — каже вдова.
“Останній вчинок Дмитра, коли він відвів літак від будинків, — це рішення справжнього Героя. Орки чинять не так — вони катапультуються одразу, їм байдуже до безпеки людей, — підсумовує Владислав. — Наш
Дмитро — справжній Герой”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також розповідь Ганни Зайцевої, яка евакуювалася з "Азовсталі" разом із шестимісячним сином
