“До декрету я працювала у маріупольській школі №10 вчителькою французької мови. А наприкінці жовтня минулого року вперше стала мамою, — розповідає жінка. — Чоловік працював на підприємстві “Азовсталь” робочим... 25 лютого ми прийняли рішення ховатись від обстрілів не в підвалі нашої багатоповерхівки, а у бомбосховищі на “Азовсталі”, так робили сотні людей”.
Ганна разом із сином, чоловіком та батьками думали, що будуть у бомбосховищі два-три дні, тому взяли зі собою небагато речей...
“У бункері нас було приблизно 75 людей. Електропостачання не було, тому ми користувались генератором, — каже жінка. — Так я могла підігріти воду для суміші (молоко через стрес у мене зникло). Але часто через обстріли орків генератор вимикався. Тож доводилось готувати дитині їжу з допомогою свічки та бляшанки.
Ми трималися завдяки українським військовим, які приносили нам підгузки та суміші. А коли не було останньої, десь роздобували молоко, манку та цукор. Коли дорослим стало бракувати їжі, бійці “Азову” віддавали свою, а самі весь день нічого не їли. У мене досі перед очима шоколадка, яку мені подарував наш солдат зі словами: “Ти молода матуся, тобі важливіше”...
За словами молодої мами, моменти відчаю у неї були майже щодня. “Ми не бачили сонця, трави, неба, — каже Ганна. — Найважче було, коли нас тричі намагались евакуювати, але в останній момент усе обривалось — окупанти починали обстріли. Надія вийти звідси живою була мізерна”.
30 квітня вранці, пригадує Ганна, до них прийшли бійці “Азовсталі” й повідомили, аби за 10 хвилин зібрались на вихід.
“Ми їхали по таких руїнах, що просто нереально описати, це гірше, ніж у фільмі жахів. Наш автобус був без вікон та дверей, пил перекривав дихання. Потім нас вивезли на набережну, де чекали представники ООН, Церкви та Червоного Хреста, — каже жінка. — Поряд сіли два російські солдати... Нас привезли у село Безіменне у фільтраційний табір, там були жінки — військові з рф. Нас повністю роздягали й оглядали. У мене був медальйон з тризубом, то вони вимагали назвати ім’я того, хто подарував. Я сказала, що не пам’ятаю.
Телефони наші сканували, переписували всі контакти, відновили всі фото й взяли відбитки долонь. Після огляду нас повезли в Дмитрівку, де ми переночували у палатках. Тільки 3 травня ми дістались Запоріжжя”.
Нині сім’я вже у безпеці. “Нашу квартиру в Маріуполі розбомбили, ми просто безхатченки, — мовить Ганна. — Не знаю, як почати все з нуля. Але маю жити та триматись заради Святика...”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про пару переселенців, яка повінчалася через 44 роки після весілля
