48-річна Олеся Лобшер — родом із маленького села на Львівщині. Нині вона проживає у Кейптауні — одному з найбільших міст Південно-Африканської Республіки. Є президенткою Української асоціації у ПАР, представницею там Торгової палати України й засновницею жіночого клубу “Берегиня”.
“В Україні я отримала дві вищі освіти, закінчивши факультет іноземних мов та юриспруденції. Відтак працювала у міжнародній компанії, багато разів відвідувала різні країни під час робочих поїздок, — розповідає пані Олеся про те, як опинилась в Африці. — В одній із таких подорожей у США я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Тертіусом, його предки — голландці, які переїхали до ПАР 300 років тому. Тож ми побрались у ПАР. Мені тоді було 29, моєму коханому — 34.
— Як ви призвичаювались до життя у новій країні?
— Було важко. Адже Україна та ПАР — два різні світи. Оскільки йдеться про інший бік земної кулі, місяці тут — ті самі, що й в Україні, але сезони інші. Тож нині у ПАР літо (надворі плюс 30 градусів). Найспекотніше буває у лютому — до +40 градусів. У моєму місті взимку температура рідко коли опускається до нуля, але навіть при плюс одному-двох градусах — дуже холодно.
У ПАР офіційні 11 мов, тут живуть представники різних національностей і рас, у кожної — своя культура й специфіка спілкування. У перший рік життя тут важко було адаптуватись і тому, що ми стали батьками, а виховувати дитину без підтримки рідних, та ще й у такій далекій країні — дуже непросто.
— А як ви будували кар’єру там?
— Спершу декілька років працювала на ринку нерухомості, а коли народився другий син, усі сили віддавала сім’ї.
Як діти підросли — з’явилось більше часу для реалізації деяких власних планів. Зокрема, я мріяла про розвиток українства, тому в 2017 році разом з однодумцями започаткувала Українську асоціацію в ПАР. Нині ми організовуємо зустрічі та фестивалі, присвячені, приміром, українській вишиванці, пісням, традиційним музичним інструментам. Також відкрили недільну школу для дітей, де навчання проводять українською. У моїх дітей такої можливості не було, хоча перед тим, як піти до школи, вони розмовляли українською й рідною мовою чоловіка — африканс (похідна від голландської), але зберегти їхні знання не вдалось, адже школа — англомовна. Пощастило, що моя мама викладає англійську, тож може вільно з ними спілкуватись. Проводимо ми заняття з української й для дорослих. Цікаво, що до нас приєднуються й іноземці задля вивчення української мови.
— Що їх спонукає?
— У кожного свої мотиви. Приміром, одна наша студентка служить у льотних військах. Українську вирішила опанувати після знайомства з нашими військовими під час однієї з миротворчих місій. Вона, до слова, нещодавно побувала в Україні — повернулась додому з неймовірними враженнями!
— Скільки українців живуть у ПАР?
— У цій країні з майже 60-мільйонним населенням проживає шість тисяч українців.
— Торік у вересні ви створили також клуб “Берегиня”. У чому його ідея?
— Ми створили цей клуб, надихнувшись деякими проектами, які реалізовували раніше. Зокрема, рік тому вперше з українками святкували Івана Купала: співаючи українські пісні, ми плели вінки. А минулого грудня (на день літнього сонцестояння) відзначили це свято вдруге, знову загадували бажання й пускали віночки річкою, яка впадає в океан. Розпалювали вогнище, вивчали нові пісні. А ще ділились родинними традиціями, розповідаючи історії своїх матерів та бабусь.
Рік тому вперше з українками святкували Івана Купала: співаючи українські пісні, ми плели вінки.
До речі, саме під час таких зустрічей я навчилась замішувати тісто й ліпити вареники. Виявилось, коли жінки роблять це гуртом, як у давні часи на вечорницях, з’являється відчуття магічного дійства. А вивчаючи символи, приховані у вишиванках, ми ще дужче відчули глибину культури рідного народу. Зізнаюсь, саме в Африці я по-справжньому відчула себе українкою.
— А як ваші батьки сприймають те, що ви живете так далеко?
— 20 років тому, коли я переїхала до ПАР, нам було доволі проблематично підтримувати зв’язок, адже тоді ще не було таких технічних можливостей, як тепер. Натомість останніми роками ми спілкуємось щодня. Цього разу на Різдво мої рідні з України колядували нам по відеозв’язку! Мій чоловік і двійко наших синів бували в Україні декілька разів. Синам найбільше сподобалось у селі, адже довкола — чудова природа, тож часто ходили до лісу, відпочивали біля озера.
А я, аби частіше тут бувати, разом з членами Асоціації розробляю гуманітарні, освітні, культурні проекти задля налагодження зв’язку між ПАР та Україною. Я маю на меті розкрити якомога більшій кількості людей те, що таку багату культуру, як в Україні, годі знайти ще десь у світі!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про особливості роботи психологів у ДСНС
