Вони виросли в селі Голики Хмельницької області. Олександр вивчився на фельдшера, Віталій — на автомеханіка. Працювали разом у виправній колонії. У 2019 році Олександр сказав мамі, що вирішив стати на захист Батьківщини. А через півтора року таке ж рішення прийняв його молодший брат.
Хлопці разом служили у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Один з братів став бойовим медиком, другий — снайпером. Торік пліч-о-пліч брали участь у боях за Щастя (Луганщина).
Попри війну, у братів і надалі були далекосяжні плани, які вони мали намір здійснити після перемоги України. Олександр прагнув присвятити себе військовій справі, а Віталій планував стати поліцейським. Але їхні плани зруйнувала війна.
...У ті дні серце матері сильно боліло через те, що молодший син уже тривалий час не виходив на зв’язок. Тож вона зателефонувала старшому: “Я дуже хочу почути голос Віталика, знайди його”. А через секунду дізналася, що він загинув. Це сталося на території Шилової Балки (Херсонщина), де тоді точилися жорстокі бої.
“Саша казав, що їх оточили вороги й обстрілювали з трьох сторін, накривали “градами”, — крізь сльози розповідає 46-річна мати Світлана Погорільчук. — Віталик вивозив поранених на БТРі. Загинув у момент прямого влучання”...
Саша казав, що їх оточили вороги й обстрілювали з трьох сторін, накривали “градами”.
Його старший брат тоді не був поряд, він надавав допомогу іншим пораненим.
Тривалий час тіла загиблих у той день воїнів не вдавалося вивезти з поля бою — Нову Каховку окупував ворог. А згодом потрібно було чекати на результати ДНК-експертизи. Зрештою, через півтора місяці старший син подзвонив мамі й повідомив, що тіло 22-річного Віталія везуть додому. Олександрові дали два дні, аби поїхати й провести в останню путь молодшого брата.
“На початку квітня в сина закінчився контракт. Я просила його не йти на війну знову, бо він у мене залишався один, — каже мати. — Він міг продовжити службу в частині як інструктор, але вирішив і далі захищати Батьківщину на фронті”.
“Мамо, я не можу лишити хлопців, — пояснив 26-літній Олександр. — Я мушу повернутися на фронт — помститися за брата”.
Наречена Олександра, якій він нещодавно освідчився, просила, аби знайшов можливість приїхати бодай на декілька днів, щоб одружитись. Але він так і не зміг. Вікторія першою дізналася про загибель коханого — від його побратимів.
“Осколкове поранення в сонну артерію”, — сказала вона пані Світлані. Це сталося 17 липня на території Бахмутського району Донеччини.
Відтоді в одній з кімнат свого будинку Світлана Володимирівна облаштувала куток, присвячений синам. “Тут їхні портрети, нагороди, грамота Саші — торік він став срібним призером у конкурсі на найкращого фахівця з тактичної медицини ЗСУ”, — розповідає жінка. Декілька років тому вона втратила батьків і чоловіка, війна ж забрала життя її синів...
Указом Президента старшого солдата Олександра Погорільчука посмертно нагороджено орденом “За мужність” ІІ ступеня.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як навчаються діти на окупованих територіях
