Він родом із села Виноградове, що на лівому березі Херсонщини. Після школи здобув освіту в професійному ліцеї, пройшов строкову службу, п’ять років працював за фахом на суднобудівних заводах. Був щасливий у шлюбі з коханою Юлією, у подружжя народилася донечка Ніколь.
На світанку 24 лютого 2022 року Олександр, який був у Херсоні, зателефонував дружині: “Війна! Збирайте речі, їду до вас”. Тим часом до Виноградового вже в’їжджала ворожа техніка. “Ми опинилися в окупації. Було страшно: раз у раз пролітали російські винищувачі, — згадує дружина. — Наших друзів розстріляли на Антонівському мосту, виїжджати було небезпечно, тож ми чекали нагоди. І вона випала у квітні. У машині міг бути лише один чоловік — водій. Задля нашої безпеки Сашко залишився вдома. Згодом робив кілька спроб виїхати, але марно”. У червні сім’я Безверхніх таки возз’єдналася у Тернополі.
Олександр одразу пішов до військкомату, але його відправили додому. Він не мав військового квитка, бо виїжджати з ним з окупації було небезпечно. У ТЦК зазначили, мовляв, нема часу відновлювати документи, та й добровольців тоді не бракувало. “Рік пропрацював електрозварником, виготовляв з металу поруччя, хвіртки, ворота. Допоміг попередній досвід роботи”, — розповідає Олександр. Та якось працівники ТЦК запропонували йому оновити дані. Він пройшов навчання на полігоні й у липні 2023 року приєднався до лав 214-го окремого штурмового батальйону OPFOR. Став водієм-механіком евакуаційної бригади, взяв собі позивний “Лакі”. Разом із побратимами потрапив на Донеччину, спершу на Торецький напрямок, а потім — під Часів Яр.
“Завданням нашої групи було заїхати на нуль, забрати поранених і дуже швидко доставити їх до найближчого стабпункту. Вивозили й полеглих воїнів, — пояснює “Лакі”. — Хоча завжди виїжджали вночі, не вмикаючи фар, увесь час були під обстрілом — мінометним, артилерійським. Одного разу під час евакуації перед нами вибухнув FPV-дрон, я встиг загальмувати. Машину потрощило, але вона вивезла нас, врятувала”. Потім, як і щоранку, Олександр написав дружині: “Все нормально, не хвилюйтеся”.
22 січня 2024-го близько першої ночі евакуаційна група, як зазвичай, виїхала по пораненого. “Воїн був знесилений, втратив надію на порятунок, просив його кинути. Ми вкололи знеболювальне. Він був кремезний, удвох ми не змогли б упоратись, тож викликав ще двох з команди, — каже Олександр. — Коли побратими прибігли, нас накрили мінометним вогнем”. Усі були важко поранені, непритомні. “Лакі” відкинуло вибуховою хвилею, та, попри множинні поранення, він встиг передати по рації, що потрібна допомога.
Під час евакуації Олександрові Безверхньому влили вісім літрів крові. У стабпункті провели операцію й повезли до Дніпра, продовжуючи переливання, адже кровотечу не вдавалось зупинити. Стан воїна був критичний. “Прокинувшись того ранку, ввімкнула телефон, а від Сашка немає повідомлень, — згадує Юлія. — Подзвонила його посестрі з позивним “Сова”. Він поранений, сказала вона, і порадила їхати у Дніпро”. Тим часом у військовому госпіталі “Лакі” провели восьмигодинну операцію, після чого ввели в медикаментозну кому.
У бійця були переломи тазових кісток, осколкові поранення ніг та черевної порожнини, найбільша площа ураження припала на поперек і сідниці. Лікарі не приховували: “Ми робимо все можливе, але шансів на порятунок майже немає”. Дружині й матері дозволяли заходити до реанімації двічі на день. “Жоден із його внутрішніх органів, крім серця, не працював самостійно, лише за допомогою апаратів, — зауважує Юлія. — Ми сиділи біля нього й молилися”.
Воїна знову і знову оперували, зокрема провели високу ампутацію ніг, чистили рани, зрізали відмерлі тканини... Чи не найважчою була боротьба з інфекцією, яка виявилася нечутливою до антибіотиків. Через це розвинувся сепсис, який швидко поширювався організмом. Поранених було дуже багато, довелося шукати клініку, яка могла прийняти Олександра. Зважаючи на його критичний стан, усі відмовлялися — боялися, що він не витримає навіть транспортування. “Зрештою Сашка доставили до лікарні “Феофанія” гелікоптером, — провадить далі дружина. — Завідувач реанімаційного відділення попередив: наступні два тижні — вирішальні”. Далі знову були операції, боротьба з інфекцією.
“Тата Кеплер, співзасновниця одного з благодійних фондів, допомогла з дуже дорогими антибіотиками, яких не було в Європі, лише в Америці. Саме ці ліки подіяли”, — зазначає Юлія Безверхня. Загалом три місяці після поранення “Лакі” переважно перебував у медикаментозній комі. “Прийшовши до тями, одразу питав: “Як Ніка?” Дуже переживав за донечку, — згадує Олександр. — Щоразу просив дружину принести мені кросівки. Був під дією
препаратів і гадав, що не можу виходити надвір, бо не маю взуття”. Зрештою прийшов лікар Єгор Іордек і сказав: “Є погана новина й хороша. Ноги ти втратив, але зроблять нові”.
Він допомагав воїнові долати фантомні болі.
“Часто було відчуття, наче в ноги вбивають дерев’яні кілки. І хоч я розумів, що їх ампутовано, нічого з цим відчуттям зробити не міг, — ділиться “Лакі”. — Єгор пропонував різні способи подолання проблеми. Інколи я думав, що він знущається. Наприклад, коли свербіла ампутована нога, лікар радив чухати простирадло. Або сформувати з покривала імітацію ніг і дивитися у дзеркало”. Не відразу, але це подіяло.
За рік Олександрові Безверхньому провели понад 120 операцій! Лікарі переймались, чи не стане він наркозалежним, адже тривалий час доводилося вводити потужні препарати. Впоратися з цим допомогла сила волі воїна. Зрештою почав пересуватися на колісному кріслі, у напівлежачому положенні. Сидіти не давали шрами, рухливість суглобів була обмежена. Через це українські фахівці не взялися його протезувати. “Мені не треба, щоб ти сидів. Я хочу, щоб ти ходив”, — наголошував американський протезист Яків Градінар.
“Він спершу поставив мене на стабікси висотою близько 10 сантиметрів. Це так звані коротульки, на яких я вчився ходити. Згодом висоту їх збільшували, тепер завдяки стабіксам я на зріст, як дружина”, — ділиться Олександр.
У червні воїн потрапив до штату Міннесота, щоб продовжити реабілітацію у Protez Foundation. Його щоденний графік розписано похвилинно: зарядка, вправи на розтягнення, ходьба на стабіксах. Для відновлення фізичної форми Олександр тренується на турніку й брусах. Після відпочинку — знову заняття, а тоді — двогодинний масаж, під час якого фахівці розробляють рубці.
“Понад усе хочу самостійно ходити! Роблю все, що від мене залежить, аби спеціалістам вдалося мене протезувати, — каже 28-річний Олександр Безверхній. — Розумію, що не ходитиму так, як до поранення, та й спортивні протези при такій ампутації не підходять. Але, може, колись таки вдасться піти в гори”.
