Був чудовим воїном: надійний, відповідальний, різнобічний, спокійний, товариський. Так про 41-річного Руслана Боровика відгукуються його друзі. А ще зауважують: майже ніколи не розлучався з фотоапаратом — як у мирному житті, так і на війні. Світ побачив збірку його світлин “Донецький аеропорт”.
“У 2004-му та 2005 році Руслан брав участь у боях миротворчого контингенту в Іраку, відтоді в нього був позивний “Багдад”, — розповідає “кіборг” Володимир Кутя (“Чуб”). Вони познайомились у 2014-му, пішовши на війну добровольцями. Вступили у ЗСУ й потрапили до складу 90-го окремого аеромобільного батальйону. Брали участь у боях на Донеччині.
“При кожній нагоді Руслан фотографував: природу, військове життя, населені пункти, в які прийшла війна, — каже Володимир. — Часто телефонував дружині, сім’я завжди була для нього на першому місці”.
Руслан Боровик був у першій хвилі боїв у Донецькому аеропорту. Саме він зняв відео, як бійці ДАПу співають гімн, після чого відкривають вогонь по ворогу, а за кадром чути його команду. Під час одного зі штурмів зазнав поранення у ногу...
Відслуживши рік, повернувся на роботу. “Працював інкасатором у банку, — розповідає колишня колега Наталія Макаренко. — Руслан був дуже спокійним, неконфліктним, ставився до кожного з повагою, підтримував. Згодом звільнився, присвятивши себе активній громадській діяльності”.
До слова, пані Наталія пригадує, що до війни Руслан був російськомовним, а після повернення із зони АТО перейшов на українську.
“Ми познайомились у 2018 році, відколи було організовано тренування для ветеранів АТО, — зазначає тренерка Наталія Крушинська. — Попри те, що поранення нагадувало про себе, Руслан регулярно займався легкою атлетикою, брав участь в українських та міжнародних стартах серед військових. Він по життю був бойовим, а ще — душею компанії”.
“Чи не найбільше мене вражало те, що він був безвідмовним, — підтримує Ольга Савенок, координаторка проектів Музею Майдану. — Я точно знала: коли б Руслану не зателефонувати, він завжди знайде час і ніколи не відмовить у допомозі”.
Я точно знала: коли б Руслану не зателефонувати, він завжди знайде час і ніколи не відмовить у допомозі.
Як учасника Революції Гідності та АТО його часто запрошували на зустрічі в школи. Чоловік розповідав хлопцям та дівчатам про війну. А ще вчив молодь рукопашного бою, бо вважав, що патріоти мають бути сильними не лише духовно, але й фізично.
“А в приватних розмовах любив ділитись історіями про найдорожчих, — каже Світлана Саламатіна-Коваленко, приятелька воїна. — Пишався, що старша донька чудово декламує вірші й займається музикою. А якось показав фото молодшої: під час Маршу Гідності в Києві маленька дівчинка крокувала у військовому береті попереду колони. Руслан запевнив, що то не була постановка. Дівчинка стояла біля мами. А коли колона рушила, вирвалась і стала марширувати попереду...”
24 лютого Руслан Боровик, уродженець села Кропивця Житомирської області, повернувся на службу. 30 квітня у бою поблизу міста Ізюм (Харківщина) загинув.
“Досі не можу повірити, що Руслана більше немає, — зітхає Світлана Саламатіна-Коваленко. — Мільйони орків не вартують його життя! Таких, як він, одиниці...”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, коли Україна стане членом ЄС
