Серго — етнічний грузин, який, каже, всім серцем любить Україну. З 2014-го по 2017-й воював проти ворогів України на Донбасі. Нині він з дружиною та чотирилітнім сином живе у Харкові, де служить священником.
“Я родом із Луганщини, мої батьки — грузини, але переїхали жити до України, — розповідає Серго Бубашвілі. — Точніше, звідки саме я родом, сказати не можу. Там живуть мої рідні, а недоброзичливців не бракує. На Луганщині я закінчив школу, займався спортом, вступив в університет на спеціальність “радіотехнік”. Потім вирішив започаткувати власний бізнес. Та якогось дня зрозумів, що хочу здобути духовну освіту. Я відчував, що мені потрібен Бог. У 2013-му закінчив духовну семінарію. Коли вчився і якийсь час опісля був паламарем при місцевій церкві. А потім почалась війна”.
— Чому ви вирішили піти на фронт?
— Щоб захищати Україну від зазіхань Росії. У 2014-му я вирішив стати добровольцем. А через кілька місяців вступив до лав ЗСУ. Неподалік нашого пункту розташування, пригадую, був дитячий садок. Там малюки вчили українські віршики, співали українських пісень. Спостерігаючи за ними, зловив себе на думці: перш за все я захищаю оцих маленьких українців — майбутнє нашої держави! До речі, я все життя говорив російською, але кілька років тому принципово став спілкуватись лише українською.
На фронті був тричі — востаннє у 2017 році. Щодня там молився до Бога. Мені здається, завдяки цьому повернувся живий. Скільки разів міг загинути від мінометних обстрілів — годі злічити! Під час однієї з таких атак зазнав контузії. Думаю, від серйозніших наслідків мене врятував Бог.
— Як до вас прийшло рішення стати священником?
— Я завжди хотів цього, але якось не наважувався. Після контузії потрапив до лікарні, де познайомився з капеланом ПЦУ. Ми годинами говорили про Бога. Я йому розповів, що колись учився в семінарії. І що хотів би стати священником, але не знаю, чи це можливо, — все-таки я був на війні...
Той духівник сконтактував мене з єпископом. Ми зустрілися, довго розмовляли, аби і в мене, і в єпископа визріло остаточне розуміння, чи готовий я стати священником. Так, я був готовий.
Перед висвяченням ще кілька місяців був дияконом. Опісля обрав сферу служіння, що найближча мені, — став військовим капеланом. Нині служу при Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Тут є каплиця, де проводяться служби, куди приходять усі охочі.
До речі, моя мама була на сьомому небі від щастя, коли дізналась, що я став священником. Вона теж завжди хотіла цього для мене.
Моя мама була на сьомому небі від щастя, коли дізналась, що я став священником.
— З чим найчастіше звертаються до вас як до військового капелана?
— Глибокі переживання військові зазвичай тримають у собі. А найчастіше запитують мене про більш практичні нюанси — наприклад, потребують порад, як дотримувати посту, коли ти на фронті. Адже часто відмовитись від м’яса там нема змоги. Раджу в таких випадках відмовлятись від шкідливих звичок — наприклад, перестати лаятись теж буде чудовим варіантом посту. Також військові часто питають поради, як молитися, освятити ікони, хрестики.
— Що вам найбільше подобається у священницькій праці?
— Мені подобається проповідувати Слово Боже. Відчуваю, що це важливо. Особливо в такий непростий для всіх нас час. Я молюся за мир повсюди та повсякчас. І вірю в нашу перемогу! А читачам “Експресу” хочу дати три поради. 1. Любіть свою країну. 2. Любіть рідну мову. 3. Любіть свою українську Церкву і Бога!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історію Олексія Баклюкова, який 12 років працює геологом у Зімбабве
