Після авіаудару мама Марина та її син Артем були доправлені до лікарні. Та через тиждень ворог серед ночі кинув на приміщення лікарні чергову бомбу. Всі, хто там були, загинули...
— Моя донька займалась з Катрусею художньою гімнастикою, ми потоваришували сім’ями. Катя навчалася у шостому класі школи №27. Була відмінницею. Три роки віддала спорту, — розповідає подруга загиблої сім’ї Олена Романова. — Їй пророкували велике майбутнє, адже вона постійно посідала на змаганнях призові місця. Одна з вагомих перемог — напередодні війни на міжнародних змаганнях у Львові. Катерина виступала з булавами, в новому такому гарному комбінезоні... Ви б знали, наскільки щирою була ця дівчинка. Її любили всі друзі. Харизматична, комунікабельна, ми ніколи не бачили її сумною”.
Родина Дяченків проживала в багатоповерхівці на вулиці Троїцькій у Маріуполі. За словами сусідів, 10 березня всі були вдома. Рашисти завдали авіаудару по будинку, в результаті чого частина будинку — із шостого по дев’ятий поверхи — впала. Катерина та її батько загинули одразу — їх придавило плитою. Мама дівчинки з 9-річним сином перебували в іншій кімнаті й дивом вижили, хлопчикові пошкодило кінцівку.
“Марину з Артемом забрали в дитячу лікарню у травматологічне відділення. Попри те, що вона єдина, хто не отримав ушкоджень, її психічний стан був вкрай важким. 14 березня сусід ще навідував Марину в лікарні, привозив їм якісь речі... А в ніч на 17 березня медичний заклад розбомбили авіаударом. На жаль, ніхто не вижив”, — каже співрозмовниця.
Єдина, хто з причетних до цієї родини залишилася живою, — собачка породи бігль Бася. Тварину батьки подарували Катрусі рік тому, коли вона привезла чергову перемогу з художньої гімнастики зі змагань, що відбулися в Одесі. Катруся мріяла про чотирилапого друга. А ще — мріяла стати чемпіонкою світу.
“Ніколи не думала, що в ХХІ столітті таке можливе. Що діти наші сидітимуть по підвалах і ми топитимемо сніг, щоб мати бодай трохи води, що наших дітей вбиватимуть нізащо, — каже пані Олена. — Але я вірю, що ми переможемо ворога, повернемося додому... І поховаємо родину Дяченків та інших, хто досі під завалами. Нехай хоч там, на небі, вони знайдуть спокій”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії переселенців, які зібрали волю в кулак, аби працювати на благо Україні
