Павло Марценюк із села Томашівка, що на Хмельниччині, працював водієм, ремонтував і продавав машини. Дружина Юлія народила йому трійко дітей — Вікторію, Романа й Анастасію. У 2021-му, коли найменшій донечці був лише рочок, багатодітний батько приєднався до лав ЗСУ.
“Я потрапив у 13-й батальйон 95-ї десантно-штурмової бригади. Був водієм комбата, а коли виїхали на Донецький напрямок, став старшим навідником великокаліберної зброї, зокрема ручного протитанкового гранатомета”, — розповідає Павло Марценюк із позивним “Марс”. Після повномасштабного вторгнення воїн брав участь у боях за Донецьку, Луганську й Харківську області.
“Якось Павло попередив, що виїжджає на позицію на тиждень, — каже Юлія. — Але не виходив на зв’язок дев’ять днів. Потім виявилося, що бійці потрапили в оточення й дивом з нього вийшли. У коханого, мабуть, дуже сильний ангел-охоронець. У перший рік великої війни чоловік зазнав двох бойових поранень. Але щоразу після лікування повертався в стрій”.
Торік на початку літа “Марс” перевівся у 25-й окремий штурмовий батальйон, який тоді бився на Покровському напрямку. “22 червня, готуючись до виходу на завдання, ми вчилися інженерно-саперної справи, — згадує воїн. — Інструктор не вжив заходів безпеки — і вибухнула протитанкова міна. Він і двоє моїх побратимів загинули на місці. Коли ж я доторкнувся до свого обличчя, то зрозумів, що його немає...”
Важкопораненого бійця, який впав у кому, спершу доставили до Дніпра. Туди приїхав батько, щоб упізнати понівечене тіло сина. Далі його евакуювали до київського військового госпіталя.
Сорок днів Павло Марценюк був у комі. Щодня біля нього чергували рідні, змінюючи одне одного. За цей час “Марс” втратив 24 кілограми. Йому зробили близько десятка операцій, щоб вилучити осколки з тіла, встановили апарат зовнішньої фіксації на зламану ногу, а головне — реконструювали обличчя. “Коли повернувся до тями, нічого про себе не пам’ятав, але зрозумів, що втратив зір. Було дуже важко, — ділиться воїн. — Біля мене тоді чергувала тітка Таня. Сказала, як звати, багато розповідала про родину, так потроху став усе згадувати”. Лікар показав дружині фото чоловіка до операцій на обличчі й зауважив: “Це диво, що він вижив”.
Поволі воїн повертався до життя. Спершу пересувався на колісному кріслі, а після чергової операції на щелепі почав їсти перетерті страви. Згодом Павла перевели до Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО міста Львова), де робили перев’язки на обличчі. А коли медики зняли апарат зовнішньої фіксації з ноги, потроху став ходити. Тоді до батька приїхали троє його дітей, яким вже 13, 11 і 5 років. “Вони одразу кинулися мене обіймати”, — згадує Павло.
Зрештою “Марс” потрапив на реабілітацію до НРЦ “Незламні”. “Працював над відновленням ментального здоров’я. З ерготерапевтом вчився на дотик визначати предмети різної форми, — розповідає мій співрозмовник.— А з фізичним терапевтом займався у тренажерному залі. А тоді взяв ціпок і почав вчитись орієнтування у приміщенні й надворі”.
Павло освоїв мобільний телефон. А визначати час доби йому допомагає наручний годинник із голосовим супроводом. Захопився ліпленням з глини. “Йому дуже добре все вдається, — відзначає дружина. — Не кожен зрячий зліпить так детально обриси листочків, як він”. Лікарі вражені швидкими темпами відновлення воїна. Павло певен, що це стало можливим завдяки підтримці й турботі рідних.
Недавно боєць приїжджав додому у відпустку. Діти від нього не відходили. “Львівські хірурги разом з американськими спеціалістами планують незабаром провести чергову комплексну реконструктивну операцію мого обличчя. Тож попереду — тривалий період лікування й реабілітації, — каже 34-річний Павло Марценюк. — Згодом хочу започаткувати власну автомобільну справу й передати свій досвід синові”.
