Пані Ірині Тезик з Петриківки, що на Дніпропетровщині, лікарі не давали гарантії, що зможе завагітніти. Тож коли народився її первісток, Костянтин, щастю жінки не було меж.
“Мій Котик, Котя — так я його часто називала — змалечку був дуже допитливий і здібний, у два роки вже знав азбуку”, — розповідає пані Ірина. Після школи Костянтин вивчився на програміста, працював в ІТ-сфері. А ще — захоплювався одноборствами, велоспортом, важкою атлетикою. З 2019 року Ірина жила в Ізраїлі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Костянтин зателефонував і сказав: “Ма, я хочу піти на фронт і воювати за свою країну. Я, як і кожен чоловік, який поважає себе, мушу там бути”.
До військкомату Костянтин пішов разом із дядьком Анатолієм Лисенком у перший день великої війни. Вони опинилися в теробороні. А 10 травня Костянтина відправили служити на Харківщину. Він став гранатометником 92-ї окремої штурмової бригади імені Івана Сірка, брав участь у визволенні прикордонних сіл. “Згодом сина вибрали на конкурсній основі в роту ударних безпілотників “Ахіллес”. Він дуже зрадів, бо йому подобалася саме ця сфера, — зауважує моя співрозмовниця. — Прямо на фронті закінчив спеціальні курси”.
Пані Ірина їздила до сина на передову чотири рази, зокрема двічі, коли він уже перебував на Донецькому напрямку. “Під час тієї останньої зустрічі син орендував нам квартиру, — згадує. — Ми цілу ніч розмовляли, згадували події з нашого життя, плакали і сміялися, ніби знали, що більше ніколи не побачимося”.
31 жовтня 2023 року мати вперше не дістала жодної звістки від свого Котика. “Наступного дня він теж не вийшов на зв’язок, тож я вирішила летіти в Україну, а мій брат тим часом шукав інформацію про Костянтина”, — каже мати.
Невдовзі пан Анатолій з’ясував, що племінник поліг поблизу Кліщіївки під Бахмутом. “Був завданий прицільний удар керованою авіаційною бомбою. Разом з Костею в бліндажі загинуло ще четверо військових. Серед них був і його друг”, — розповідає Анатолій Лисенко.
На похороні близько 20 осіб несли величезний прапор України. “Провести Костю в останню путь приїхали його побратими. Він був лідером, прикладом для інших, — зауважує дядько бійця. — Ніколи не панікував, не нарікав. Не раз витягав побратимів з поля бою”.
Рідні згадують, що Костянтинові боліла душа через колаборантів і через московські церкви, яких вважав ворогами України. Тож мати вирішила у пам’ять про сина звести у рідному селищі храм ПЦУ.
“Костя був сенсом мого життя, — каже Ірина Тезик. — І лише будівництво цього храму дало мені змогу жити далі. На це витратила усі власні та синові заощадження. Побудували церкву рівноапостольного царя Костянтина біля хати на нашому городі. Там уже правлять служби, приїжджає багато людей. Моєму Коті точно сподобалася б ця ідея”.
