“Я живий, все добре”. Ці слова за два дні до загибелі написав своїй дружині Микола Гриджук. Попросив Марію передавати всім рідним вітання. Про трагедію родину сповістили представники ТЦК і місцевої влади. “Я не могла повірити, як з Миколою, досвідченим воїном, могло таке статися”, — каже дружина. У родині досі не говорять про нього в минулому часі...
Микола Гриджук народився у селі Слобода, що на Прикарпатті. За словами дружини, з дитинства він був працьовитим і самостійним. У школі не дуже любив вчитися, зате мав абсолютний слух. Завдяки цьому почав виконувати обов’язки дяка в місцевому греко-католицькому храмі. Хлопчика ще навіть не було добре видно з-за церковної лавки, проте було чутно його чудовий дзвінкий спів. Далі наполегливий 12-річний Микола відвідував заняття у коломийській дяківсько-катехитичній школі, де навчалися набагато старші за нього. Тож згодом юнак став наймолодшим дяком у єпархії.
У 2014 році Микола Гриджук добровільно пішов захищати Ураїну. Служив у 72-й бригаді, а згодом — у коломийському ТЦК. Із майбутньою дружиною познайомився у 2019-му на одному із інтернет-сервісів. Марія працювала в Івано-Франківську бухгалтеркою, мала доньку. Молоді люди сподобалися одне одному, і якось Микола рішуче сказав своїм друзям: “Ця жінка буде моєю”. Через рік, після народження спільної доньки Дарини, молоді люди одружилися. “Микола маленьку обожнював. Та й загалом її народження — справжнє диво, — розповідає Марія Гриджук, дружина воїна. — Бо лікарі не раз мені казали, що більше не матиму дітей”.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Миколина дружина й мама добре знали, що він знову піде до війська. Так і сталося. Прикарпатець служив командиром кулеметного відділення взводу вогневої підтримки 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. “Коханий ніколи нічого не розказував про службу. Лише в липні 2022-го, коли приїхав у відпустку, розповів про жахіття, які бачив у Бучі та в Ірпені, — із сумом згадує пані Марія. — Тоді сказав ще, що заради наших дітей і мільйонів інших українських дівчат та хлопчиків буде битися до останнього ворога на нашій землі”.
З фронту Микола телефонував додому майже щодня, розмовляв одразу з усіма — мамою, дружиною й доньками. “Знаю Миколу з дитинства, виросли разом, — додає побратим Микола Палагняк. — Щоправда, я старший на три роки. У селі в нас були різні товариства. Ближче ми познайомилися вже у війську. Разом служили в “десятці”. Як командир Микола завжди дбав про молодих бійців. А у вільний час співав, відволікаючи всіх від страшної реальності війни”.
Микола Гриджук загинув 21 березня 2023 року поблизу села Білогорівка, що на Донеччині. “Він завжди з нами. Він — наш Ангел. Тим паче, що все життя Микола був так близько до Бога, у храмі”, — каже дружина. За її словами, чотирирічна донька Дарина щоранку цілує світлини батька й по-дорослому запитує: “За що вороги вбили мого татка?” І ніхто не може відповісти дитині — за що? “Попри те, що болить, що важко, ми живемо. Бо Микола нізащо не хотів би, аби ми постійно тужили”, — зауважує дружина.
Миколу Гриджука посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. А на фасаді школи, де Герой навчався, нещодавно встановили меморіальну дошку з його іменем.