У мирному житті він працював водієм, мріяв про кінну ферму та велику родину. Але всі плани перекреслила велика війна.
Народився Іван Голубка у багатодітній родині в селі Дебеславці, що на Прикарпатті. З дитинства любив спорт. На перші власні лещата (так місцеві називають лижі. — Авт.) п’ятикласник заробив сам, колядуючи, а батько додав трохи грошей. На тренування хлопець ледь не щодня їздив із села до Коломиї. Згодом Іван часто брав участь у різних змаганнях, мав нагороди. Зокрема, здобув друге місце на чемпіонаті України зі спортивного орієнтування.
“Крім спорту, Іванко мав й інше захоплення — коні, — розповідає батько воїна Василь Голубка. — Як їх бачив, то міг годинами милуватися ними. Він так мене просив купити гривастих, що я не міг відмовити, хоча коштували вони чималенько. Так у нас з’явилися дві кобили — Лиска і Леся. Син їх доглядав, беріг, запрягати навчився, а з часом і возом їздив”. До речі, коні допомагали юному прикарпатцю й заробляти. Іван орав односельцям городи, щось відвозивпривозив. “Леся і Лиска ніколи не перепрацьовувалися, завжди були нагодовані, напоєні, вичесані. Іванко мріяв про кінну ферму. А ще — гарно малював гривастих. Мав хист і до мистецтва, — додає Тетяна Волощук, приятелька родини й староста Дебеславського старостинського округу. — Загалом був роботящий хлопець. Із загостреним почуттям справедливості. Як бачив якусь неправоту чи те, що хтось слабшого ображає, то враз спалахував. Одне слово, хотів, аби все було по правді”.
Після дев’ятого класу прикарпатець навчався на автомеханіка в коледжі, а потім здобував знання в Тернопільському національному університеті імені В. Гнатюка. У 2018 році відслужив строкову службу в авіаційній частині у Вінниці. Йому пропонували навіть підписати контракт. Але Іван повернувся додому. Якось поїхав на весілля до батькових родичів на Закарпаття. Там познайомився із дівчиною Владиславою. Молоді люди почали разом жити в Коломиї й будувати своє сімейне гніздечко. Іван працював водієм, розвозив продукти.
А щойно розпочалося повномасштабне вторгнення, пішов до військкомату. Та прикарпатця тричі повертали додому. “Кілька разів Іван приходив у староство спитати, чи нема йому повістки, — мовить Тетяна Волощук. — Як дізнавався, що нема, то був сумний. Казав, що хоче захищати нашу державу, бо ворога треба спинити”. Врешті у червні 2022-го йому прийшла повістка. Іван Голубка приєднався до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”, став оператором-навідником, заступником командира бойової машини. На фронті мав позивний “Батько” за серйозність, не по роках мудрий підхід до життя і... пишну бороду.
“Уже після загибелі сина я дізнався, що він так косив ворогів, що мокрого місця від них не залишалося. Побратими казали: коли “Батько” йде на позицію, то в орків нема шансів вижити, — зауважує тато солдата. — Також його хлопці після похорону розповідали, як поранений і контужений Іван витягнув з палаючої машини товариша. Потім лікувався, але недовго, бо поспішав повернутися до своїх на передову”.
Пополудні 4 червня 2023 року Іван зателефонував до батька і сказав, що його та побратимів відправляють у саме пекло. Просив за нього молитися. А далі телефон вимкнувся... 27-річний прикарпатець загинув наступного дня біля села Яковлівка, що під Бахмутом. Бойова машина “Батька” наїхала на протитанкову міну. Пораненому воїнові вдалося вибратися з палаючої автівки. Але майже відразу зазнав смертельного осколкового поранення. Через масовані обстріли тіло воїна довго не могли забрати з поля бою. Лише 18 червня згорьований тато поїхав до Івано-Франківська на впізнання.
“Моє серце розривалося з розпуки. Дня похорону не пам’ятаю. Казали, що близько тисячі людей було, — розповідає Василь Голубка. — Поховали ми Іванка у рідних Дебеславцях. Він став першим небесним воїном нашого села. Мабуть, нема більшого горя, ніж хоронити батькам свою дитину. Не дай Боже нікому”. До речі, коли сина не стало, його тато продав коней...
Посмертно молодшого сержанта Івана Голубку нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. А в грудні 2024-го удостоїли звання Героя України.
