А почалося все ще у школі. З розповіді Вікторії Сливки зі села Біличі, якось їм, учням, дали домашнє завдання — побудувати генеалогічне дерево.
“Ми з мамою дістали сімейні альбоми, архівні світлини. Врешті у мене вийшла найгрунтовніша робота, бо дослідила родовід аж до сьомого коліна. Так я захопилася генеалогією. Стала розпитувати про своїх предків бабусю та інших родичів. Тепер знаю у своєму роду понад 4300 імен, а наша лінія родоводу веде до початку XVIII століття, — ділиться 36-річна Вікторія Сливка. — Наприклад, довідалася, що моїм пращуром був Іван Жур, який народився 1739 року, а ще — Трохим Микитюк, який мав сімох дітей. Цікава річ, Трохим та його рідні жили на хуторі Трохимівка. Тепер на цьому місці є вулиця Трохимівка, де збереглось два давні будинки. Також цікава історія мого прадідуся Андріяна. Він, маючи за плечима чотири класи школи з відзнакою, вивчив напам’ять “Кобзар”, був серед засновників товариства непитущих, грав у драмгуртку і знав чимало п’єс, гарно малював. Мені здається, що багато рис я перейняла від прадідуся, з яким мала нагоду спілкуватись. До слова, свого сина назвала Устим — на честь одного з пращурів”.
Вікторія — спеціалістка з документознавства та інформаційної діяльності. Працювала за фахом. Але після декретної відпустки звільнилась з роботи і тепер займається суто генеалогією. Каже, що вже дослідила родинні лінії половини мешканців Біличів.
“У нас найпоширеніше прізвище — Киця. Тому намагаюся довести, що всі представники цього прізвища пішли від одного предка, — зауважує співрозмовниця. — А загалом генеалогія — дуже цікаве заняття, адже йдеться про пам’ять роду. Буває, що на пошук конкретної справи витрачаєш тиждень, а то й кілька. Наполегливість і терпеливість — риси, які мені допомагають. Знайти інформацію легше, якщо запитувач знає місце, дату народження і заняття пращура. Найперше треба спілкуватися з рідними, краще — з людьми старшого покоління, бо вони — носії цінної інформації. Старі родинні світлини з написами та помітками теж помічні у моїй справі. Часто буваю на кладовищах, де на надгробках можна знайти навіть фото предків. Нерідко шукаю інформацію в архівах, доступних інтернет-джерелах, адже багато документів нині оцифровують. Так, часто доводиться гортати тисячі сторінок, але воно того варте. Особливо тепер, коли йде війна і росіяни намагаються знищити все, що пов’язане з Україною”.
