Це сталося у лютому 2024-го в Авдіївці. Відтоді воїн із Рівненщини вважався зниклим безвісти. І лише через рік рідні змогли його гідно поховати.
“Оскільки батьки Миколи мали інвалідність і не могли повноцінно займатися вихованням дитини, його опікунами стали бабуся Лідія та дідусь Федір, — розповідає рідний дядько бійця Руслан Савосік. — Вони всю душу вкладали в онука. Але коли Микола був підлітком, їх не стало. Тож племінник мешкав по черзі у кожного зі своїх чотирьох дядьків. Він був сором’язливий, спостережливий і слухняний. Любив музику, мріяв створити власну рок-групу. Але не встиг. Пам’ятаю, як Микола радів, коли ми з дружиною купили йому новенький магнітофон. Освіту кухаря він здобув у Москві, коли проживав із дядьком Олександром. Потім повернувся додому, одружився. Але так сталося, що наші шляхи розійшлись і спілкування родини з племінником обірвалось”.
У перші дні повномасштабного вторгнення Микола Савосік добровольцем пішов боронити країну, хоч і не мав військового досвіду. Служив у складі 110-ї бригади на Черкащині й Донеччині. Тоді ж самотужки розшукав через інтернет рідних і поновив з ними зв’язок.
“Ми були безмежно раді цьому. З дочкою надсилали Миколі на фронт все потрібне, а дружина готувала для племінника і побратимів смаколики. Він так тішився, коли я передав йому теплу куртку й тільник. Казав: “Ви найкращі, я вас дуже люблю”. Молилися за його повернення додому живим, — каже співрозмовник. — Микола разом зі своїм підрозділом героїчно обороняв Авдіївку. Не раз казав, що на тій ділянці дуже важко. Але її тримають бійці надзвичайно сильні духом, справжні титани. Микола був оператором “джавеліна”, а також — вмілим кулеметником”.
На початку лютого 2024- го ситуація в Авдіївці стала критичною. Ворог прорвав нашу оборону.
“Коли українських військових евакуйовували з того пекла, декількох поранених бійців забрати не вдалося. Микола не був поранений, але не покинув своїх побратимів і залишився з ними на позиції “Зеніт”. Він прикривав їх вогнем до останку — аж доки не скінчилися набої, — провадить далі дядько воїна. — Опісля Миколу та п’ятьох поранених товаришів росіяни цинічно розстріляли. Ми впізнали його на відео. Тому й не сподівалися, що він живий, що у полоні. Майже рік племінник вважався безвісти зниклим і лише на початку лютого цього року ми отримали офіційне сповіщення про його загибель”.
Тіло 33-річного Миколи Савосіка повернули завдяки обміну. Поховали воїна на кладовищі “Нове” у Рівному зі всіма військовими почестями. “Я добре розумію, що це війна, щодня ми втрачаємо цвіт нації. Але одне діло загинути в бою, інше — коли поранених не вивезли з позиції. Хтось мав би за це відповісти, — додає Інна Шубіна, рідна сестра розстріляного на “Зеніті” бійця Івана Житника. — Вважаю, що наша держава мала б посмертно відзначити Миколу Савосіка. Бо він справді Герой”.
