“До знайомства з Ігорем я не вірила, що буває таке сильне кохання”, — каже 30-річна Ірина, дружина Ігоря Калина з позивним “Веремій”, який загинув під час бойового завдання на Донеччині. Подружжя має парне татуювання: в Ігоря на руці напис латиною “Ти — сила, що не дає мені впасти”, а в Ірини — “Ти — життя в моїй душі”...
Ігор Калин — родом з Коломиї. Тут закінчив вище професійне училище, де здобув професію столяра. Ще зі шкільних років мріяв бути військовим, але рідні його відмовили. Продовжив здобувати освіту в Львові, вивчився на інженера-будівельника. Невдовзі зустрів свою майбутню дружину.
“Спершу ми спілкувались у соцмережах як друзі, а потім між нами з’явились сильні почуття, — каже Ірина Калин. — Невдовзі після початку наших стосунків Ігор поїхав за кордон на заробітки, я ж навчалась у Чернівцях. Якось він попередив, що кілька днів не буде на зв’язку. І от одного вечора, тоді ще був сильний снігопад, телефонує його сестра і просить вийти на вулицю. Я виходжу — а під гуртожитком стоїть Ігор з букетом квітів. Він приїхав освідчитися!”
Пара одружилась у липні 2013-го. Через кілька місяців Ірина завагітніла. Щоб облаштувати життя молодій сім’ї, Ігор знову поїхав на заробітки. Та коли почалася Революція Гідності — повернувся в Україну.
“Коли почалася війна, ми з Ігорем стали на захист України у складі добровольчого поліційного батальйону “Івано-Франківськ”. — розповідає Василь з позивним “Довбуш”, близький друг загиблого та його кум. — Вже тоді, у 2014-му, Ігор дуже добре знався на військовій справі. Він був підготовленим бійцем. Пізніше навіть зробив татуювання латиною — “Перемога потребує підготовки”. До речі, в 2014-му Ігор створив “Гуцульський корпус” — неформальну організацію, до якої входили військові з Карпат. Навіть розробив спеціальний шеврон. Так хотів підкреслити незламний опришківський дух”.
Коли Ірину виписували з пологової лікарні, чоловік готувався до виїзду на Схід. Прослуживши чотири роки, звільнився. Потім якийсь час працював за кордоном. А вже з 2020-го був удома, із сім’єю. Працював зварником.
“У січні цього року народився наш другий син, — ділиться Ірина. — Ігор дуже любив дітей. Мріяв ще про донечку”.
...24 лютого Ігор уже рано-вранці зібрав речі на фронт. “Спершу воював на Київщині у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, — каже Ірина. — Потім поїхав воювати на Схід. Був розвідником у найгарячіших точках. Став командиром відділення. Завжди дбав про своїх побратимів, казав, що вони — його друга сім’я. Я ж тим часом волонтерила”.
Завжди дбав про своїх побратимів, казав, що вони — його друга сім’я.
За час великої війни Ігореві вдалось кілька разів побувати вдома — зокрема, коли привозив на Івано-Франківщину поранених бійців. Востаннє Ірина бачила чоловіка 22 жовтня.
“Наступного дня Ігор написав, що виходить на завдання і буде без зв’язку. Я відповіла: “Бережи себе”, а він, як завжди, запевнив, що все буде добре. Більше звістки від нього не було, — каже зітхаючи дружина. — Через кілька днів кум приїхав повідомити, що Ігор загинув від осколкового поранення у ділянці серця...”
У героя залишилось двоє синів — 8-річний Богдан та Устимко, якому лише 10 місяців.
“Старшому все розповіла, він знає, що тепер тато — ангелик на небі, — крізь сльози мовить Ірина. — Коли чоловік їхав на війну, то сказав синові, що він тепер старший у сім’ї. Бачу, Богдан дуже старається бути дорослим, підтримує мене. Але як же нестерпно без коханого!.. Такі, як Ігор, народжуються один на мільйон! Він був неймовірний чоловік і батько...”
“Ігор вірив, що Україна обов’язково переможе, — каже побратим Василь. — Його життєвий девіз — “Ніколи не здаватись”. Думаю, Ігор хотів, щоб ми не плакали, а гордилися ним і далі боролись — до перемоги!”
