Він понад усе любив свою родину, друзів та Україну. Заради цього взяв до рук зброю. Миколаїв, Буча, Херсон, Маріуполь, Соледар, Бахмут — це далеко не повний перелік населених пунктів, де воював Артем.
“Син виріс у селі Єлизаветівка, що на Миколаївщині. Так склалося, що з його рідним татом ми розлучилися. Коли Артем уже воював, батько, який мешкав на окупованій Донеччині, написав йому в соцмережі, що він “бандерівець”, — розповідає мати воїна Людмила Коломєйцева. — У 2014 році син добровільно став на захист України. У складі бригади морської піхоти брав участь у боях біля Водяного та Маріуполя. Під час служби в АТО познайомився з майбутньою дружиною Катериною. У них народився Артемко, якого назвали на честь тата. На жаль, сімейне життя у молодят не склалось. Але син постійно допомагав своїй дитині і називав її найбільшою радістю у житті”.
В Артема була виразка шлунка, довелося робити операцію, тому зі служби його звільнили. У перші дні великої війни він заявив рідним, що повертається у військо. Мати просила дочекатися повістки, але син відповів: “Ма, хто, як не я?” У лавах 77-ї аеромобільної бригади ЗСУ воїн з позивним “Морпіх” боронив Миколаївську та Херсонську області, був інструктором, адже мав чималий бойовий досвід.
“Згодом побратими розповідали, як він за кожного хвилювався, намагався навчити всього, що знав. Не раз своїм коштом купував речі новобранцям, — зауважує Людмила Коломєйцева. — Згодом син пройшов курси бойового медика, за якийсь місяць навчився ставити крапельниці. Телефон Артема був заповнений відеоповідомленнями зі словами вдячності від врятованих ним солдатів. Під Соледаром Артем витяг з поля бою 15 хлопців — поранених, контужених, без кінцівок. Із деякими з них я потім спілкувалася, вони казали: якби не Артем — їх би вже не було”.
Молодший сержант Артем Собченко поліг 1 березня 2023-го біля Бахмуту на Донеччині. Воїнові був лише 31 рік.
“Під час чергового російського штурму побратим сина зазнав поранення й сам не міг потрапити в укриття. Артем під прицільним стрілецьким вогнем дістався до нього, надав допомогу й евакуював. Але потім, коли переходив на вогневу позицію, почався артобстріл, син дістав смертельні ураження, — каже мати. — Хоронили Артема в Єлизаветівці 8 березня. Відтоді для мене цей день став чорним. Частина, де служив син, подала його на звання Героя України. У листопаді 2024-го ми їздили з онуком до столиці, і президент нам вручив “Золоту Зірку”. Артемову. На честь сина проводиться Кубок України з міні-футболу на Миколаївщині. Його іменем назвали школу у Комісарівці, де він навчався. Щоби відвернути думки від важкої втрати, в’яжу гачком картини і даю на аукціони, а всі вторговані гроші спрямовую на потреби фронту”.
