Тимчасом як у деяких владних кабінетах відбуваються затримання за розкрадання коштів, на фронті сміливі українські хлопці та дівчата продовжують боронити нас від ворога. Їм не потрібні золоті гори, все, чого вони хочуть, — щоб Україна була вільна і щаслива. І за це вони готові віддати життя. Як, наприклад, рідні брати Віктор та Костянтин Кравченки, які добровільно пішли служити і разом загинули. Сталося це у день народження їхньої матусі...
Брати Кравченки — родом із Христинівки на Черкащині. Обидва — старші солдати, служили в самохідній артилерійській батареї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.
“Хлопці були між собою дуже близькі. Кості й двох років не виповнилось, як на світ з’явився його брат Вітя. Це були чемні, виховані та дружні діти, — розповідає Маргарита Білецька, знайома родини. — Завжди грались разом, при потребі захищали один одного. Мали спільні інтереси, однакові погляди на життя. Однаково сильно любили Україну. Знаєте, коли згадую їх, одразу перед очима — їхні чудові усмішки...
Це подвійне горе... Батьки важко переживають втрату, бо Віктор і Костя були єдиними їхніми дітьми. У мами почались проблеми зі здоров’ям. Сім’ю Кравченків дуже поважають у нашій громаді, мати Світлана все життя пропрацювала швачкою, тато Сергій — інженером-шляховиком. Це дуже хороші люди”.
Строкову службу Костянтин Кравченко проходив на Сумщині, служив артилеристом.
“За любов до країни і активну громадянську позицію однополчани назвали Костю “Бандерою”. Він цим дуже пишався, — додає Маргарита Білецька. — Віктору ж випало служити в елітних військах — Національній гвардії України. Під час проходження строкової служби брати Кравченки проявили себе відповідальними, дисциплінованими, вони завжди обстоювали справедливість”.
Батько братів-героїв Сергій Кравченко не може говорити про синів без сліз. Каже, що хлопці були надзвичайно дружні.
“Коли хлопці проходили строкову службу, я отримував із військових частин подяки від командирів за гідне виховання синів, — розповідає тато. — Гордився ними, дихав ними...”
Коли хлопці проходили строкову службу, я отримував із військових частин подяки від командирів за гідне виховання синів.
Костянтин після служби почав працювати керівником гарячої лінії у банку, а Віктор влаштувався у супермаркет. Обидва проживали в Києві. Два роки тому старший одружився з коханою Анастасією, яка родом із сусіднього села.
“Ми познайомились ще студентами, — каже Анастасія. — Костя підкорив моє серце щирістю, порядністю. Він навчався у Києві, я — у Вінниці. Тож ми долали далеку відстань для побачень. Потім я чекала його з армії. Ми зустрічались близько п’яти років, після того побрались”.
Анастасія каже, що Костя мав протипоказання до занять спортом через проблему із ногою. Власне через стан здоров’я міг уникнути військової служби. Але не зробив цього.
“Ми із Костею працювали у банківській сфері, тому непогано заробляли, — згадує Анастасія. — У наших планах було придбати квартиру у столиці, а далі, як мріяв чоловік, купити власну машину, розпочати будівництво будинку біля Києва, народити діток, завести кота, собаку...”
“СМЕРТЬ ЗНАЙШЛА МОЇХ СИНІВ І ТАМ”
Після повномасштабного вторгнення брати Кравченки ні хвилини не вагались у тому, що повинні боронити країну від окупантів.
“25 лютого Вітя та Костя приїхали з Києва додому, наступного дня вранці пішли до військкомату. Сини поставили нас перед фактом, що будуть захищати Україну на фронті, — каже батько. — Ми відмовляли, бо хвилювались, проте діти й слухати не хотіли. Півтора тижня несли службу на Житомирщині, пройшовши злагодження, тоді — на Київщині, а далі їх відправили на Схід”.
“На їхню долю випали бої під Харковом, Лиманом, Пісками, Сєвєродонецьком, Бахмутом, — додає пані Маргарита. — Не раз брати дивились в очі смерті, проте не зламались та не зреклись своїх переконань”.
Зі слів батька, сини служили в одній батареї артилеристів, але в різних екіпажах.
“Вони підміняли один одного, але на передову виїжджали по черзі. Побратими називали їх “Брат 1” та “Брат 2”, — каже чоловік. — Останнє місце їхньої дислокації — Херсонщина. Ми були спокійні, адже ті населені пункти звільнили... Проте смерть знайшла моїх синів там...”
Незадовго до трагедії сини приїхали на три дні у відпустку. Віктор та Костя подарували мамі нову пральну машину, адже 23 грудня вона мала святкувати день народження. Проте так сталось, що замість вітань отримала звістку про загибель синів...
“Знаєте, в мене за кілька днів до трагедії так боліло серце... наче щось відчувало, — каже Анастасія. — 23 грудня о восьмій вечора чоловік востаннє мені зателефонував. Розмова тривала хвилину, Костя був втомлений, сказав, що мусить йти. Я списалась з його братом — він заспокоїв, мовляв, усе добре. Після того два дні із ним та Віктором не було зв’язку взагалі. Ми вдарили на сполох. На третій день дізнались, що їх більше немає... Тоді земля пішла з-під ніг... Тепер щотижня я купую троянди і їду на могилу чоловіка та його брата, плачу від болю та розпачу і разом із тим дякую за їхній подвиг”.
“Вони перебували у будівлі на березі Дніпра з іншими бійцями, — каже Сергій Кравченко. — Раптом прилетів ворожий БПЛА — я думаю, що позицію ЗСУ хтось здав. Опісля воїнів накрило з артилерії... Тіло Віктора так понівечило, що ми були змушені хоронити його у закритій труні. Костя помер унаслідок поранень.
Поховали братів поруч... “Ви б бачили, скільки приїхало військових попрощатись із синами! Скільки теплих слів про них було сказано! — каже тато героїв. — Хлопці були найкращі. Я завжди пишатимуся ними!”
