“Хай маскувальна сітка береже воїнів від ворогів” — було написано на клаптику паперу, пришпиленому до темно-зеленої сукні. Волонтери саме перебирали одяг, який передали люди, аби вибрати потрібних кольорів і потяти на смужки для сіток. Зелена сукня чудово підходила, тож могла б опинитись під ножицями, якби волонтерка не звернула увагу на записку...
Як виявилося, сукню пошила підпільниця, коли перебувала на засланні, тож це не просто одяг, а символ
зв’язку поколінь...
“Тьотя Люба народилась 1930 року в селі Кунин на Здолбунівщині (Рівненська область), — розповідає 47-річна волонтерка та журналістка Богдана Трофімюк. З Любов’ю Погонюк вони не родичі, але звертання “тьотя” звичне у їхньому спілкуванні. — У сім’ї, крім неї, був старший брат, який загинув під час облави 1944 року, і менша сестричка. Дядько був станичним — це одна з керівних посад на місцях у підпіллі. Тож тьотя Люба вже у 14 років стала зв’язковою між кількома сусідніми селами, де були криївки. Мала псевдо Сумна. Переносила грипси (маленькі записки. — Авт.), заплітаючи їх у косички або ж ховаючи у білизну чи зашиваючи у поділ плаття.
У 1944 році, коли прийшли “асвабадітєлі”, їхню родину через причетність до підпілля мали вивезти на Сибір. Потрапила в цей обоз і Люба з мамою. Та упівці відбили обоз, тож на заслання тоді родина не потрапила. Згодом 15-річну дівчину заарештували. Спершу відправили у в’язницю в Мізочі, потім у Дубно, а тоді, оскільки була неповнолітньою, у львівську колонію”.
Після тюрем Любов Погонюк етапували на Далекий Схід — присудили 25 років заслання та позбавлення у правах. Так юна дівчина з Рівненщини опинилась у Магадані.
“На клаптику, пришпиленому до сукні, пише — Воркута, проте написала це не тьотя Люба, а жінка, яка
брала у неї речі й передавала волонтерам, — каже пані Богдана. — Насправді сукня пошита у Магадані. Після 10 років роботи на копальнях Любов Погонюк амністували. Проте не поновили у правах, і поїхати додому вона не могла, тож залишилась на спецпоселенні. Влаштувалась працювати санітаркою в лікарню, отримувала 400 рублів зарплати. І понад усе мріяла про сукенку — а коштувало плаття на ринку 350 рублів!
Тож разом із подругою, з якою винаймала житло, відкладала гроші пів року, аби купити відріз і пошити собі
сукню — одну на двох. Носили її по черзі. Через три роки тьотя Люба вийшла заміж, у неї народилась донька, а в 1964 році уся сім’я повернулась додому, в Україну. У рідному Кунині Погонюки не могли
жити, тож осіли недалеко, у Здолбуневі, де пані Люба живе і нині”.
91-річна Любов Максимівна має ясний розум і не втрачає рівноваги духу. Живе сама. У господарстві й хатніх справах їй допомагають і люди з парафії, і волонтери. “Я думаю, що перемога України буде незабаром, — каже Любов Погонюк. — Нам треба єднатись, кріпитись, молити Бога за Україну, аби жити в мирі та спокої в нашій країні. Благослови, Боже, нашу Україну, аби вона держалась!”
А сукенку пані Люби волонтери обіцяють передати до столичного музею.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із притулку для евакуйованих українців
