Велика війна застала Романа, коли він був на третьому курсі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Ще курсантом юнак без вагань приєднався до лав ЗСУ.
Народився воїн у селі Лоєва, що на Івано-Франківщині. “Син змалечку цікавився технікою, — згадує мати Любов Хопта. — Я часто купувала йому іграшкові танки, а також конструктори й пазли, з яких він складав бойові машини. Удома Ромчик любив влаштовувати великі танкові бої”.
Після сьомого класу юнак став учнем Прикарпатського військово-спортивного ліцею в Надвірній. Щоб вступити туди, посилено займався спортом. Зі слів матері, син мріяв стати кадровим військовим. Тож від 2020 року навчався у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.
“Наприкінці лютого 2022- го в академії формували списки добровольців з-поміж курсантів, які мали передислокувати танкову техніку для захисту столиці, — розповідає Олександр Петрішак, дядько воїна. — Роман одразу ж записався. Просив мене не казати нічого батькам”. Захищав Бучу й Ірпінь. Про те, що син воює, мати дізналася випадково від чоловіка своєї сестри.
Після боїв на Київщині Роман повернувся в академію, але звідти його забрали на полігон до Миколаєва. Там курсант став інструктором. А в 19-ть уже командував танковим взводом першої окремої танкової Сіверської бригади. Мав звання лейтенанта, за позивний взяв собі “Одін” (у скандинавській міфології — верховний бог мудрості, війни, покровитель воїнів. — Авт.).У червні 2024 року, після випуску з академії, Роман знову вирушив на фронт. Спочатку — на Покровський напрямок, а вже за місяць — на Курщину. “Син телефонував, коли міг, розповідав, що важко, що є втрати. Водночас гордився, що став танкістом, довго розказував про бойову машину, про побратимів”, — зауважує Любов Хопта.
10 жовтня 2024 року молодий лейтенант прийняв свій останній бій. “Я говорила зі сином 9 жовтня через відеозв’язок. І зауважила, як Ромчик постарів. Хотіла йому щось передати. Але він сказав, що незабаром буде відпустка, тож не варто, — зі сльозами мовить мати захисника. — Наступного дня написала синові, спитала, як справи. Відповів, що все гаразд. Це був його останній допис”.
...Коли вороги прорвали одну з оборонних ліній ЗСУ на Курщині, Роман з бойовими екіпажами вирушили на підмогу. Неподалік Новоіванівки зайняли висоту. Зав’язався бій, в якому наші знищили три БМП та понад 30 окупантів. Виконавши завдання, танкісти рушили на місце дислокації для доукомплектування снарядами, але у лісосмузі потрапили у ворожу засідку. Лейтенант наказав побратимам евакуюватися з підбитих танків. Дорогою вони зустріли ще кількох українських артилеристів та бійців протиповітряної оборони й стали вибиратися з оточення. На околиці хутора Александрія у стрілецькому бою Роман загинув. Але шестеро бійців таки добралися до своїх. “Не кожен може взяти вогонь на себе, щоб інші врятувалися”, — казали побратими матері на похороні.
Про загибель Романа рідним повідомили аж 3 листопада. Мати до останку сподівалася, що син у полоні. Поховали 21-літнього бійця у рідному селі. Посмертно його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня та медаллю “Воїн Світла”.
Любов Хопта каже, що дуже пишається сином-героєм. А коли їй дуже важко, згадує його усмішку і ці заспокійливі слова: “Мамулечко, ти не переживай, все буде добре”...
