У перші дні повномасштабного вторгнення він добровільно пішов до військкомату. Мужньо воював на Донеччині, Сумщині. Мріяв, що повернеться додому з перемогою і добудує омріяний дім, де довго й щасливо житиме зі своєю сім’єю. Та цим планам, на жаль, не судилося здійснитися.
“Після дев’ятого класу Петро вступив до ПТУ в Бучачі, вивчився на електромонтера. А отримавши диплом, разом із хлопцями їздив на заробітки за кордон, працював на будівництві, — розповідає дружина бійця Ганна Мойсей-Микуляк. — Познайомились ми, коли у компанії друзів святкували Новий рік. І відразу сподобались одне одному. У мене була дочка від попереднього шлюбу. Петро відразу знайшов до неї підхід, полюбив як рідну. І вона його. А вже у нашому шлюбі народився син Іван, йому 7 років. Петро змалку грав у футбол, дуже любив цю гру. Тому, коли почув, що йде набір діток у футбольну секцію, попросив записати і нашого сина. Не раз казав Іванові: хоч би що з ним сталося на війні, не кидай футболу. І ми дотримуємо своєї обіцянки. Нещодавно синова команда здобула перше місце, змагаючись із суперниками з різних областей. Кожен свій успіх Іванко присвячує татові...”
Зі слів співрозмовниці, вже 26 лютого 2022 року її чоловік був у військкоматі. Звідти його відправили на навчання, яке тривало понад три місяці. Петро Микуляк служив старшим техніком роти вогневої підтримки першого батальйону тероборони військової частини 7033. “Тривалий час воював на Донеччині, зокрема, на Бахмутському напрямку, — розповідає дружина. — У жовтні 2022-го під час одного зі штурмів Петро залишився сам у напівоточенні, бо багато побратимів там полягли, дістали поранення. Чоловік викликав на себе ворожий артилерійський удар. А потім 20 днів не виходив на зв’язок. Батькам чоловіка вже дзвонили з військкомату і казали, що готується сповіщення про те, що їхній син — безвісти зниклий. Та на 21 день Петро таки зв’язався з нами. Ми тоді плакали від щастя. Чоловік був відзначений багатьма нагородами, зокрема медалями “Хрест сил територіальної оборони”, “За честь і відвагу” та іншими”.
На початку вересня 2025 року старший сержант Петро Микуляк повернувся з відпустки на фронт і боронив Сумщину. “У чоловіка були проблеми з куприком, мали операцію робити. Та він казав, що поїде на позиції, бо бракує людей, а тоді вже візьметься за здоров’я, — додає пані Ганна. — Але не так сталося, як гадалось. 14 жовтня росіяни вдарили з артилерії по наших захисниках. Як нам потім розповіли, було десь 14 — 17 прильотів. Петро загинув на місці. Сталося це поблизу села Дмитрівка Охтирського району. Того дня полягло ще троє бійців”. В останню путь захисника провели в селі Новоставці, що на Тернопільщині. Родина бійця вже зібрала підписи під петицією з проханням удостоїти його найвищого звання — “Герой України”. Наразі вона на розгляді президента.
